Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Озирнувшись, він побачив, що її плащ лежить на підлозі, підняв його, кинув на стіл і вибіг з кімнати.

Дівчина з біноклем у руці стояла на дверях кухні і, коли він поклав руку їй на плече, здригнулася, впустила бінокля й злякано подивилася на хлопця.

— Іди вже,— сказала вона,— тобі треба вже йти.

— Я хочу подивитися ще раз.

— Ні, змагання ось-ось закінчаться, і мати з хвилини на хвилину має прийти, щоб відвезти мене на вокзал, на поїзд. Ти ж знаєш, що буде, коли хтось застане тебе тут.

Він мовчав, не приймаючи руки з її плеча. Вона миттю випручалась, оббігла стіл, дістала з шухляди ножа, відрізала шматочок огірка, надкусила й поклала ножа в шухляду.

— Іди,— сказала вона,— якщо ти довше отак на мене витріщатимешся, то станеш схожий на аптекаря або на отого Дренша.

— Цить,— сказав він, несподівано підступив до неї зовсім близько й ухопив за плече; вона поглянула на нього з подивом, через його лікоть піднесла собі до губів огірок і всміхнулася.

— Невже ти не розумієш,— мовила вона,— я була така рада.

Він похнюпився, пустив її руку, рушив до веранди, скочив на поруччя й гукнув:

— Дай руку!

Вона засміялася, підбігла до нього, поклала огірок на поруччя, обхопила обома руками його руку і, впершись коліньми в стінку веранди, тримала його, поки він помалу спускався на дах альтанки.

— Хтось нас неодмінно бачив, сказав він.

— Авжеж,— мовила вона,— можна пускати?

— Зачекай. Коли ти повернешся з Відня?

— Скоро,— сказала вона.— Приїхати скоро?

Він уже стояв обома ногами на даху.

— Тепер можна пускати,— сказав він.

Та вона не пускала, вона засміялася:

— Я приїду скоро. Коли приїхати?

— Тоді, як мені можна буде побачити це знову.

— Може, й не так скоро.

— Коли?

— Не знаю,— відповіла вона, замислено дивлячись на нього.— Спершу ти був наче вві сні, а тоді враз став майже як аптекар; я не хочу, щоб ти був схожий на нього й чинив смертні гріхи й був ними зв'язаний.

— Тепер пускай,— сказав він.— Або витягни мене знову нагору.

Вона засміялася, пустила його руку, взяла з поруччя веранди огірок і знову трохи надкусила.

— Мені таки треба у віщось стрельнути,— сказав він.

— Не стріляй тільки ні в що живе,— мовила вона.— Стріляй у тенісні м'ячі або... або в банки з варенням.

— Звідки ти знаєш про банки?

— Я не знаю,— сказала вона,— чогось спало на думку, що в банки з варенням чудово стріляти. Дзенькіт скла, бризки... Стривай,— мовила вона квапливо, коли він уже відвернувся й налагодився злазити; він знов обернувся й поважно глянув на неї.— Ти міг би,— тихо вела вона далі,— стати коло шлагбаума, біля водокачки, знаєш?.. І вистрелити, коли тудою проїжджатиме мій поїзд. Я виглядатиму з вікна й махатиму рукою.

— Авжеж,— сказав він,— я так і зроблю. Коли відходить твій поїзд?

— О сьомій десять,— мовила вона, о сьомій тринадцять він буде біля шлагбаума.

— Ну то я встигну,— сказав він.— До побачення. Ти при їдеш?

— Приїду,— відповіла вона,— неодмінно.— Й, закусивши губу, замовкла. Тоді стиха проказала вдруге: — Приїду.

Вона дивилася, як він спускався, тримаючись за флюгер, поки став ногами на першу жердину альтанки. Аж ось він перебіг моріжок, вискочив на терасу, вліз у будинок, вона побачила, як він переступив латунну смужку порога, взяв коробку з тенісними м'ячами, вернувся на терасу, а далі почула, як рипить під ногами в нього жорства, коли він з коробкою під пахвою біг повз гараж на вулицю.

Може ж, він не забуде обернутися й помахати рукою подумала вона. І ось він уже спинився на розі гаража, помахав рукою, витяг з кишені пістолета, притиснув дулом до коробки, а потім ще раз махнув рукою, кинувся бігти й зник за рогом.

Вона знову