Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Та цього поспішного дослідження, либонь, виявилося не досить.

Той чоловік чи радше примара, бо ступав він так легко, що килим геть скрадав його кроки, зачерпнув ложкою трохи плину і покуштував.

Валентина дивилася на все те зі страшенним подивом.

Вона ще сподівалася, що видиво зараз щезне і поступиться місцем іншому, але таємничий гість не розвіявся мов тінь, а підійшов до неї й, подавши їй склянку, схвильовано мовив:

— Тепер пийте!

Валентина здригнулася.

Уперше примара промовляла до неї, немов жива людина.

Вона хотіла було крикнути.

Чоловік притулив пальця до вуст.

— Граф Монте-Кріс­то! — прошепотіла вона.

Із переляку, що відбився в її очах, із тремтіння її рук, із того, як вона квапливо напнула на себе ковдру, видно було, що останні сумніви ладні поступитися очевидності; водночас присутність графа Монте-Кріс­то у її покої, о такій порі, його таємнича, фантастична і непоясненна поява через стіну здавалася неможливою її приголомшеному розумові.

— Не лякайтеся, не гукайте, — сказав граф, — нехай у вашому серці не залишається і тіні підозри, й іскри неспокою: чоловік, якого ви бачите перед собою, — маєте рацію, Валентино, цього разу це не примара, — найніжніший батько і найпоштивіший друг, про якого ви могли б мріяти.

Валентина не відповіла на той голос, який підтверджував, що перед нею не примара, а жива людина — він викликав у неї такий жах, що вона боялася долучити до нього свій голос, і її переляканий погляд ніби казав: якщо ваші наміри чисті, то чому ви тут?

Граф Монте-Кріс­то був дуже проникливий чоловік, тож відразу збагнув усе, що коїлося в її душі.

— Послухайте мене, — мовив він, — чи радше погляньте на мене, на мої запалені очі, на моє обличчя, що ще блідіше, ніж звичайно: чотири ночі я й на мить не звів повіки, чотири ночі я вартую, оберігаю вас, охороняю для нашого Максимільяна.

Щоки недужої зашарілися радісним рум’янцем; ім’я, що його промовив граф Монте-Кріс­то, знищило останню тінь недовіри.

— Максимільян! — повторила Валентина, так солодко було їй вимовляти це ім’я. — Максимільян! То він вам у всьому зізнався?

— У всьому. Він сказав мені, що ваше життя — це його життя, і я пообіцяв йому, що ви житимете.

— Ви обіцяли йому, що я житиму?

— Так.

— Ви казали, що охороняєте, оберігаєте мене. Хіба ви лікар?

— Авжеж, і повірте, ліпшого не могло послати навіть небо.

— Ви кажете, що не спали ночами, — сказала Валентина. — Де ж ви були? Я вас не бачила.

Граф Монте-Кріс­то показав на книжкову шафу.

— За тими дверми, — сказав він. — Вони провадять у сусідній дім, що його я винайняв.

Валентина відвернулася, спалахнувши вся від сорому й обурення.

— Мосьпане, — сказала вона з непідробним жахом, — ваш учинок — нечуване навіженство, а ваша опіка — справжнісінька образа.

— Валентино, — сказав граф Монте-Кріс­то, — тими довгими безсонними ночами єдине, що я бачив, це те, хто до вас заходить, яку їжу вам готують, які напої вам подають; і коли напої здавалися мені небезпечними, я заходив, як оце зараз, виливав їх з вашої склянки і заміняв трутизну шляхетним плином, який замість смерті, яку вам наготували, вливав у вас життя.

— Трутизна! Смерть! — вигукнула Валентина, гадаючи, що вона знову марить у гарячці. — Про що ви оце кажете, пане?

— Тихіше, дитино моя, — сказав граф Монте-Кріс­то, знову притуливши палець до вуст, — авжеж, я сказав «трутизна», авжеж, я сказав «смерть», і я повторюю: смерть. Та випийте ось це. — Він дістав із кишені слоїчок із червоним плином і вточив декілька крапель у склянку. — Випийте оце і потім більше нічого не пийте всеньку ніч.

Валентина простягнула руку, та, ледве торкнувшися склянки, відсмикнула її.

Граф Монте-Кріс­то взяв склянку і, випивши половину, подав її Валентині, яка усміхнулася і допила решту.

— Упізнаю смак мого нічного напою, — сказала вона. — Він завжди освіжає мені груди і заспокоює мене. Дякую вам, пане.

— Отак збули ви чотири ночі, панно Валентино, — сказав граф Монте-Кріс­то. — А як було мені? Такі жорстокі години я тут перевів! Таких страшенних мук я зазнавав, спостерігаючи, як наливають у вашу склянку смертельну отруту! Так тремтів я, що ви її вип’єте передніше, ніж я встигну вихлюпнути її в коминок!

— Ви кажете, мосьпане, — провадила Валентина, охоплена невимовним жахом, — що ви зазнали таких мук, дивлячись, як наливають у мою склянку смертельної отрути? То виходить, ви бачили й того, хто це робив?

— Так.

Валентина звелася на ліжку й, затуляючи груди, що були біліші від снігу, гаптованою сорочкою, ще вогкою від холодного поту гарячки, запитала:

— То ви бачили його?

— Так, — відказав граф Монте-Кріс­то.

— Це жахливо мосьпане, таж ви хочете, щоб я повірила в якісь пекельні вимисли. У домі мого батька, в моїй кімнаті, на страдному ложі, мене й далі вбивають? Ідіть, мосьпане, ви бентежите моє сумління, ви зводите наклеп на милосердя Господнє, про це й подумати годі, цього не може бути!

— Хіба вас першої сягнула ця рука, панно Валентино? Хіба ви не бачили, як загинули маркіз де Сен-Меран, маркіза де Сен-Меран і Барруа? Хіба не загинув би і пан Нуартьє, якби ті ліки, які дають йому вже три роки, не оберігали його, перемагаючи отруту звичкою до отрути?

— Боже мій, — сказала Валентина, — так ось чому дідусь останнім часом вимагає, щоб я пила все те, що він п’є!

— І в цих напоїв гіркий смак, як ото у висушеної помаранчевої шкурки?

— Так, так!

— Тепер мені все зрозуміло, — сказав граф Монте-Кріс­то. — Він знає, що тут отруюють і, може, навіть знає хто. Він почав привчати вас, любу свою дитину, до вбивчого ліку, і дія того ліку послабилася. Тим-то ви ще й живі, — я ніяк не міг собі цього пояснити, — після того, як чотири дні тому вам підлили трутизну, яка зазвичай убиває відразу.

— А хто ж убивця, хто ж отруйник?

— Тепер я вас запитаю: бачили ви, щоб хтось заходив уночі до вашої кімнати?

— Авжеж. Часто мені здавалося, ніби я бачу якісь тіні, бачу, вони підходять, відходять, зникають, та я гадала, що то видива, і сьогодні, коли ви ввійшли сюди, мені довго здавалося, ніби в мене маячня або мені снить щось.

— То ви не знаєте, хто зазіхає на ваше життя?

— Ні, — відказала Валентина, — хто ж може хотіти моєї смерті?

— Зараз дізнаєтеся, — прислухавшись, мовив граф Монте-Кріс­то.

— Як? — запитала Валентина, із жахом роззираючись навсібіч.

— Бо зараз у вас нема гарячки, ви не марите, бо свідомість ваша проясніла, бо вже б’є північ, а це пора убивці, — сказав він провівши долонею по вогкому чолу.

Помалу й похмуро вибило північ, і кожен удар наче молотом бив у дівоче серце.

— Валентино, — сказав граф Монте-Кріс­то, — зберіться на силі, погамуйте калатання серця у грудях, стримайте зойк у горлі, вдавайте, ніби