Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Я...— стиха мовила дівчина,— я все бачила.

Він посміхнувся.

— Зійди вниз,— сказав він,— зійди лишень униз.

— Я не можу,— сказала вона,— мати мене замкнула, мені не можна показуватися надворі, аж поки й на поїзд... А ти...— вона зненацька замовкла, важко й неглибоко задихала від хвилювання й сказала те, чого не хотіла говорити.— А ти... піднімися краще сам.

Я не твій Єрусалим, думала вона, ні.

Він, не опускаючи очей, спитав:

— Як до тебе вибратися?

— Вилазь на альтанку, а я подам тобі руку, й ти перелізеш на веранду.

— Я... мене чекають...— А сам уже пробував рукою, чи міцні жердини альтанки; їх нещодавно поприбивали й нещодавно пофарбували; густе й темне листя винограду п'ялося по них угору, як по драбині.

Пістолет важко стукав хлопця по стегні; коли він підтягся до флюгера, на думку йому спав Гриф, що оце лежить там, у своїй халабуді, з незасмаглими грудьми й рум'яними щоками, під дзижчання настирливих мух; і Паулеві згадався невеличкий плаский нікелевий пістолет: треба спитати Грифа, чи окислюється нікель, якщо так, то нехай скаже, щоб не їли з тієї банки повидла.

Руки в дівчини були більші й дужчі, ніж у Грифа, більші й дужчі, ніж у нього, Пауля; він відчував це й тому засоромився, коли вона допомагала йому перебратися з гребеня альтанки на веранду.

Він оббив із рук пилюку й сказав, не дивлячись на дівчину.

— Чудасія, справді я вже тут.

— Я рада, що ти прийшов. Я з третьої години сиджу замкнена.

Він нишком позирнув на неї, на її руку, що стягала на грудях плаща.

— Чого ти в плащі?

— Ти ж знаєш.

— Того?

— Умгу.

Він підійшов до неї ближче.

— Ти, мабуть, рада, що поїдеш звідси?

— Умгу.

— Один хлопець,— тихо сказав він,— продавав у нас у школі цидулки, там написано про тебе й ти намальована.

— Я знаю,— сказала вона,— він ще казав, що й мені дає грошей, як наторгує за ті цидулки, і що він бачив мене таку як там намальовано. Це все неправда.

— Ще б пак,— сказав він,— його прізвище Куффанг, він йолоп і завжди бреше, це всі знають.

— Але про мене йому вірять.

— Еге ж,— мовив він,— дивно, але про тебе йому вірять.

Вона ще дужче стягла на грудях плаща.

— Того я й виїжджаю так раптово, поки ще всі не поприходили з річки. Мені вже давно нема від них просвітку Кажуть: ти виставляєш своє тіло на оглядини,— байдуже, чи на мені відкрита сукня, чи закрита. А коли одягну светра, то й геть скаженіють... Але в щось же мені та треба вдягатися.

Поки дівчина говорила, він холодно роздивлявся її й думав: як це я про неї й разу не згадав, жодного разу... Коси в неї були біляві, білявими здавались і її очі — кольору свіжообструганого бука,— біляві й ледь вогкі.

— Я не виставляю свого тіла на оглядини, просто я його маю,— сказала вона.

Хлопець мовчав; правою рукою він трохи вище підсунув у кишені пістолета, що важко налягав йому на стегно.

— Еге ж,— мовив Пауль, і їй стало страшно, бо він знов дивився так, неначе уві сні; який він здавався тоді, в бінокль... немов сліпий, його темні очі були геть порожні і якось незбагненно дивилися на неї й водночас повз неї тепер він знову був немов сліпий.

— Той дядько,— мерщій сказала вона,— що інколи заходить до матері, й вони все сперечаються,— такий старий, сивий... Ти його знаєш?

Стояла тиша, гомін змагань не порушував її, бо до річки звідсіль було далеко.

— Знаєш ти його? — перепитала вона, вже наполегливіше.

— Звісно, знаю,— відповів