Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— А ви чатуйте на зовнішніх сходах і, якщо він вирішить утікати, стріляйте, це важливий злочинець, якщо судити з телеграми.

Унтер-офіцер із комісаром відразу ж зникли на внутрішніх сходах, а натовп гомонів, схвильований його словами.

Ось що сталося.

Андреа дуже спритно спустився комином на дві третини, та потім зірвався і хоч упирався руками в стіни, ковзнув униз швидше, а головне з більшим галасом, аніж йому хотілося.

То було б ще нічого, якби кімната була порожня, та, на жаль, вона була заселена.

Дві жінки спали в тому самому ліжку. Гамір їх збудив.

Вони глянули туди, звідки долинав гамір, і побачили, як ув отворі коминка з’явився чоловік.

Одна з тих жінок, білявка, страшенно заверещала, аж у всенькому домі було чутно, а друга, чорнява, ухопилася за шворку дзвоника і заходилася чимдуж сіпати, здійнявши ґвалт.

Лиха доля вочевидь переслідувала Андреа.

— Заради Бога! — вигукнув він, пополотнівши і розгубившись, навіть не втямивши, до кого звертається. — не гукайте, не губіть мене! Я не зроб­лю вам нічого недоброго.

— Андреа, убивця! — вигукнула одна з тих дівчат.

— Ежені! Панна Данґляр! — прошепотів Андреа, відчуваючи, як його жах переростає у приголомшення.

— На поміч! Рятуйте! — заверещала панна Д’Армії й, вихопивши дзвоник із рук Ежені, задзеленчала ним ще дужче.

— Порятуйте мене, за мною женуться, — вигукнув благально Андреа. — Згляньтеся, не зраджуйте мене!

— Пізно, вони вже йдуть, — відказала Ежені.

— То заховайте мене. Скажіть, що перелякалися без причини. Ви відведете підозру й порятуєте мені життя.

Попритулявшись одна до одної й загорнувшись у ковдру, обидві дівчини із жахом і відразою слухали той благальний голос.

— Гаразд, — сказала Ежені, — вертайтеся тим самим шляхом, яким і прийшли сюди, ідіть, нещасливцю, ми нічого не скажемо.

— Ось він! Ось він! Я його бачу! — вигукнув чийсь голос.

Той голос належав унтер-офіцерові, який зазирнув у замкову шпарину і вгледів Андреа з благально складеними долонями.

Дужий стусан прикладом вивалив замок, ще два зірвали завіси, й виламані двері впали у кімнату.

Андреа кинувся до других дверей, що виходили в галерею, і відчинив їх.

Жандарми, що стояли на галереї, звели карабіни.

Андреа завмер на місці; блідий, трохи відхилившись назад, він стискав у руці непотрібного ножа.

— Тікайте ж бо! — вигукнула панна Д’Армії, бо в її серденько повернулася жалість, поки потроху минав страх. — Тікайте!

— Або убийте себе! — докинула Ежені, немов та весталка, що подає в цирку знак гладіаторові, щоб той рішив переможеного супротивника.

Андреа здригнувся і глянув на неї зі зневажливою посмішкою, яка свідчила про те, що його ницій душі незрозумілі ті величні жертви, котрих вимагає невблаганний кодекс честі.

— Убити себе? — сказав він, покинувши ножа. — Навіщо це?

— Та ж ви самі сказали, — вигукнула Ежені Данґляр, — що вас засудять на смерть, скарають на горло, немов найостаннішого злочинця!

— Дрібниці, — згорнувши руки, сказав Кавальканті, — на те є друзі!

Унтер-офіцер підійшов до нього з шаблею в руці.

— Ох, дядечку, — сказав Кавальканті, — заховайте ви ту шаблюку, якщо вже я здаюся вам!

І він простягнув руки. На нього відразу ж наділи кайдани. Дівчата з жахом дивилися на ту відразливу зміну: простісінько на очах у них людина скидала маску світського юнака й оберталася злочинцем.

Андреа глянув на них із нахабною посмішкою.

— Може, будуть якісь доручення татусеві, панно Ежені? — запитав він. — Як бачите, я повертаюсь у Париж.

Ежені затулила обличчя долонями.

— Та не соромтеся так, — сказав Андреа. — Я не ображаюся, що помчали наздоганяти мене… Адже я був майже вашим чоловіком.

І, сказавши отак, вийшов, лишивши втікачок, що не знали куди подітися від сорому і пригнічених ущипливими зауваженнями присутніх.

За годину обидві були в жіночому й сідали у ридван.

Щоб сховати їх від сторонніх поглядів, браму корчми замкнули, та коли вона відчинилася, їм довелося проїхати крізь натовп роззяв, що перешіптувалися і проводили їх насмішкуватими поглядами.

Ежені опустила шторки, та хоч нічого вона й не бачила, усе ж таки все чула, і ті кпини сягали її слуху.

— І чого світ не пустеля! — вигукнула вона, обіймаючи подругу.

Очі її яріли тією люттю, яка ото змушувала Нерона шкодувати, що в римського люду не одна голова й не можна відітнути її однісіньким ударом.

Наступного дня вони прибули до Брюсселя і зупинилися в «Отель де Фляндрі».

Андреа ще напередодні кинули до в’язниці Консьєржері.

II. Закон

Ми бачили, як щасливо втекли з дому панна Данґляр із панною Д’Армії; усі були надто заклопотані своїми справами, щоб перейматися дівчатами.

Поки банкір, із краплями холодного поту на чолі і примарою близького банкрутства, виводить довжелезні стовпчики свого пасиву, ми попрямуємо до баронеси, що, насилу оговтавшись від того разючого удару, поспішила до свого постійного порадника, пана Люсьєна Дебре.

Баронеса з нетерпінням чекала на шлюб своєї доньки, щоб урешті звільнитися від обов’язку опікати її, що було надто вже обтяжливо, з огляду на характер Ежені; із мовчазної згоди, що на ній тримається родинна ієрархія, мати може розраховувати на безоглядну покірливість доньки лиш тоді, якщо вона неодмінно служить їй прикладом обачності і зразком досконалості.

Слід сказати, що пані Данґляр трохи боялася проникливості Ежені й порад панни Д’Армії; вона помічала зневажливі погляди, якими її донька обдаровувала Дебре. Ті погляди, здавалося їй, свідчили про те, що Ежені відома таємниця її любовних і грошових стосунків з особистим секретарем міністра. Та якби баронеса була проникливіша трохи, то збагнула б, що Ежені ненавидить Дебре зовсім не за те, що в домі її батька він служить каменем спотикання і приводом для пліток; просто вона зараховувала його до тієї категорії двоногих істот, яких Діоген не погоджувався прозивати людьми, а Платон алегорично прозивав тваринами на двох ногах і без пір’я.

Отож, із погляду пані Данґляр — а, на жаль, на білому світі кожне має свій погляд, що заважає йому бачити, як дивиться на речі інше, — було дуже сумно, що доньчине весілля не відбулося, і не тому, що той шлюб був би досить вдалий і міг би принести Ежені щастя, а тому, що він дав би пані Данґляр цілковиту свободу.

І тоді, як ми вже сказали, вона побігла до Дебре, що, як і всенький Париж, був на заручинах у Данґлярів і бачив увесь той скандал.

Він хутко втік у клуб, де його друзі вже розмовляли про ту подію, що була того вечора предметом пересудів для трьох чвертей міста-пліткаря, що прозивається столицею світу.

Поки пані Данґляр, у чорній сукні, під густою вуаллю, бралася східцями, що провадили до помешкання Дебре, попри запевнення воротаря, що його нема вдома, Люсьєн сперечався з приятелем, котрий намагався довести йому, що після такого скандалу він, як друг родини, зобов’язаний одружитися з панною Ежені Данґляр і її двома мільйонами.

Дебре мляво боронився, як людина, котра цілком готова, щоб її переконали; та думка не раз спливала в його голові, проте, знаючи Ежені з її незалежним і гордовитим характером, він вряди-годи