Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

Серце поета тьохнуло; скидалося на те, що в цьому його припущенні була частка істини.

— Еге ж, це він. Але ж ви його, напевно, ніколи і в очі не бачили?

— Та як же ж не бачив, сер Бенджамін? Бачив. Я зустрічався з ним лише раз, декілька днів тому…

Ебенезер насупився, бо збирався відкрити своє справжнє ім’я.

— То ви кажете, що бачили його?

— Еге ж, бачив, сер, один раз, оце якраз на тому самому місці, де ви зараз стоїте. Звичайної такої собі зовнішності чоловік, нічого такого, що його вирізняло б. Подейкували, що він шукає якусь дівку, яка втекла з Молдену, одну з цих брикух, ну, ви знаєте, але маю визнати, що при мені він про це не згадував.

Трактирник вишкірився.

— Він шукав Діву, ми всі добре це знали, і якби він прийшов на декілька днів раніше, ми б таки скерували його до неї. Але тоді вона вже була леді Ромлі, ну, то ви вже знаєте, і дідька лисого відвів би його хтось до дружини Біллі, а хоч би вона і була звичайнісінькою хвойдою. Добре, що хоч сера Гаррі не було поблизу… — І на підтвердження своїх слів щодо міс Бромлі, бо ж Ебенезер спробував було взяти їх під сумнів, трактирник знову запевнив його, що це була повія, яка втекла з Молдену. Поет не став наполягати на протилежному з двох причин — йому не хотілося відштовхувати цим трактирника, і йому раптом стрельнула до голови одна тривожна думка: чи не могло часом бути так, що Дівою з Черч-Кріка насправді була не міс Бромлі, а бідолашна Джоан Тоуст? Деякі деталі цієї історії вказували на те, що таке було цілком можливо: дівчина вправно стояла на захисті своєї цноти (хіба Джоан тієї ночі, коли він її покинув, не пропонувала йому жити разом цнотливим життям у Лондоні?), її цілковито незалежна поведінка і твердість духу (що аж ніяк не вказувало на скромну міс Бромлі), її вповні зрозуміла помилка, коли вона сплутала Біллі Ромлі з Генрі Берлінґеймом, і, на жаль, навіть те, що вона нарешті не витримала і дозволила індіянинові викрасти себе. Але, можливо, найпоказовішою подробицею, що свідчила на користь цього здогаду, був той момент, коли «міс Бромлі», не тямлячи себе, наполягала на тому, що її звати Анна Кук: те, що Джоан, божеволіючи від розпачу, ототожнила себе не тільки в корчмі, а й подумки із тією особою, чий перстень вона носила, із особою, до якої вона цілком імовірно почала дуже ревнувати, — ця думка з такою силою вразила його, неначе в тому вже не залишилося жодних сумнівів, і його совість аж застогнала від такого удару.

Але його невідкладне завдання, хай якою дрібничкою воно здавалося в порівнянні, змусило його відкласти на потім роздуми на цю тему. Він передумав і не став відкривати свого справжнього імені, а вирішив іти іншим шляхом.

— Мене насправді цікавить не Ебен Кук; я лише хотів вивідати, чи ви, так би мовити, людина бувала. Я в цій провінції новенький, приятелю, але, як кажуть, парубкові тут, як і в Лондоні, зовсім не обов'язково спати самому завдяки цілій купі таких веселих закладів, як Молден. Тож нічого дивного в тому, що чоловік спитає, чи такий привітний дім, як цей…

Він дав можливість трактирнику завершити речення; очі чоловіка весело заіскрилися, але він похитав головою.

— Е, ні, тут вам не пощастило, сер Бенджамін; старий сер Гаррі ніколи не наважувався перетворити це місце на справжній бурдей, боячись, щоб якийсь аж надто змисний бахур не висмалив Генрієтту на повію.

Поет знехотя відкинув свою здогадку, відчуваючи, однак, деяке полегшення від того, що цей заїзд не був борделем, позаяк не дуже уявляв собі, як би він інакше виплутався з цих розпитків.

— Але все одно я б не хотів, щоб ви думали, що тут, у Черч-Кріку, немає де розважитися, — вів далі трактирник. — Як би вам сподобалося, коли б я вам сказав, що леді, до якої ви маєте звернутися з цією справою, це та сама леді, із якою ви сьогодні приїхали сюди?

— Та невже?

— Клянуся вам! — обличчя трактирника переможно сяяло. — Її звати Мері Манґамморі, Мандрівна Повія Дорсету… правда, вона тепер Настоятелька, ну, ви розумієте… але я ладен закластися от на ту ціну, яку вона бере за вхід до свого монастиря, що вона може дібрати якогось способу… Отакої! Про вовка помовка!

Ебенезер подивився туди, куди був спрямований погляд хлопа, і побачив Мері, яка щойно ввійшла до приміщення і дещо стурбовано роззиралася навкруги. Він перехопив її погляд, і коли вона підійшла до столу, трактирник, щиро привітавши її, вибачився, що мусить залишити їх наодинці й, підморгнувши, заявив, що сер Бенджамін має до неї одну справу.

— Я вдав, що помилково взяв цей заїзд за бурдей, — пояснив Ебенезер, щойно вони могли говорити, не боячись, що їх почують, і коротко розповів про свій здогад і про те, як він у ньому помилився.

— Я могла б позбавити вас необхідності вигадувати цю байку, якби ви спитали мене. Присягаю, містере Кук, я просто не знаю, який ґедзь вкусив бідолашну Роксі!

— Отже, їй стало гірше?

— Та вона геть звар'ювала, хоч у Бедлам вези!

Сам мірошник, за її словами, почувався ні краще, ні гірше, ніж раніше, але місіс Рассекс, замість того, щоб заспокоїтися, після того як Ебенезер пішов, ще більше знавісніла і втратила здоровий глузд: на неї неначе щось найшло, вона то сипала прокльонами, то плакала і впадала в якусь апатію; спроби Мері розважити її розповідями про Генрі Берлінґейма і Біллі Ромлі лише дратували її, викликаючи нові потоки сліз і спалахи гніву; вона нагримала навіть на Генрієтту і вигнала її з кімнати.

— Я так гадаю, що то вона не через вас так осатаніла, — впевнено заявила Мері, — бо чого б це вона тоді так суворо обійшлася з Генрієттою? Ба більше, вона, схоже, гнівається на себе так само, як і на всіх інших; рве на собі волосся, дряпає щоки і кляне той день, коли вродилася на