Читати книгу - "Українське письменство"

Усі ми плем'я сонне і боляще, І маловірне… Прийміть сей дар! Крім дум моїх важких, Крім болю серця, й сумніву, й розпуки, Усе в нім байка, рої мрій палких. Ті битви, і побіди, й люті муки, І кров, і блиск, що тьмив у мене очі, І речі ті, і духи ті, і дуки — Усе те — чари місячної ночі.

Інтимна лірика тих часів тільки поглиблює ці жалібні трени громадянина: «Усі ми плем’я сонне і боляще». Герой ліричної поеми «Зів’яле листя» — «чоловік слабої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний для практичного життя», — таким бачить Франко власне обличчя в дзеркалі тогочасної своєї лірики. Його alter ego — «кайданник», що волочить за собою власне горе, натруджений віл, що ледве дотягає до краю доручений йому плуг. І єдина мрія вирватись «із тиску Сансари в Нірвани спокій».

Мало чим ясніші обрії мають «Дні журби». Тут Франко бачить себе наймитом, прикутим до життьової тачки, яку має тягти, неспроможний розірвати ярмо, до темної могили.

Мені не жаль життя, бо що воно давало? Куди не кинь, усюди браки й діри. Робив без віддиху, а зроблено так мало, І інших загрівав, та при кінці не стало У власнім серці запалу, ні віри.

Така глибина Франкового самозаперечення, його «низини», його падіння з «вершин» «каменярського» героїзму.

IV

Але то було (скажемо з Міцкевичем) «przesilenie nocy w noc najdłuższą i najciemniejszą» — перемога над смутком і розпачем в годину найтяжчого, найзахмаренішого смутку. Початки якогось світлого одужання мерехтять нам в поетичних настроях циклу «В пленері» («Із днів журби»): сонце золотить останні нитки відшумілого дощу.

По коверці пурпуровім Із таємних сходу брам Виїжджа на небо сонце, Наче входить цар у храм. І в моє вікно зирнуло І сполóшило стару, Невідступну, невмолиму Посидільницю журу…

Людина будиться зі сну, і найтемніші, найжахливіші марища ночі щезають. Ранок виповняє душу бадьорістю: