Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

Щирий сміх змусив її загнано зіщулитись і підняти на співрозмовника обережний погляд.

— А ти маєш рацію. Знайшов, кого слухати. Полохливу посередню дівчину, яка й справжнього життя не бачила, — Костянтин посміявся, пригладив волосся і вже зібрався йти геть, але у кишені черговий раз завібрував мобільний телефон Ярини.

— Андрій так часто тобі телефонує, що мені починає здаватися, що він твій коханий, а не Сергій, — чоловік поморщився від імені небажаного абоненту.

— Так і є, — раптом легковажно погодилась вже розслаблена дівчина, яка вирішила, що їй більше нічого не загрожує, чим викликала неабиякий подив у співрозмовника і змусила його обернутися.

— Що? — Костянтин скосив на Ярину недовірливий і примружений погляд у спробі розпізнати хитрість чи насмішку. Він не вірив, що вона може так легко стрибати від лякливості до брехливих зізнань.

— Я дівчина Андрія, — Ярина спокійно підтвердила вищезгадану думку й заглибилася в пояснення: — Він мене представив своїй дівчині, як дівчину Сергія, аби оселити поруч із собою, — вона трохи нахилилась вперед, аби придати словам більшої таємничості та серйозності.

— Справді? — Костянтину не хотілося вірити, але звучало все доволі логічно. Принаймні, це пояснювало мовчання та ігнорування Сергія.

— Ні, звісно. Я жартую, — Ярина сама здивувалась тому, з якою серйозністю витримала увесь монолог.

— Ти граєш з вогнем, — він знову скрипнув зубами, окинув її зверхнім поглядом й мовчки вийшов з підвалу.