Читати книгу - "Деміан"

— Ти теж утримуєшся? — запитав він мене боязко.

— Щодо чого? Маєш на увазі статеві справи?

— Атож. Я вже два роки утримуюся — відтоді, як довідався про дещо важливе. А раніше віддавався одному пороку, ну, ти здогадуєшся… Ти ще ніколи не був із жінкою?

— Ні, — відповів я, — я не знайшов підходящої.

— А якби знайшов — ти спав би з нею?

— Ну… Якщо вона не проти, — промовив я дещо глузливо.

— Ну от, але ж це хибний шлях! Внутрішні сили можна розвивати, тільки сповідуючи повне утримання! Я дотримувався його цілих два роки і трохи більше місяця! Але це збіса важко… Часом я ледве витримую.

— Знаєш, Кнауере, я не думаю, що стриманість — найважливіше для цієї мети.

— Авжеж, є й така думка. Але ти… від тебе я цього не чекав! Хто хоче йти високим духовним шляхом, той неодмінно повинен залишатися чистим!

— Ну то й залишайся! Але я не розумію, чому той, хто пригнічує в собі статеве бажання, має бути «чистішим», ніж будь-хто інший. Ти можеш виключити сексуальність із усіх своїх думок і снів?

Він подивився на мене з відчаєм.

— Ні, у тім-то й річ! Господи, це ж теж необхідно! Вночі мені сняться такі сни, які я не можу розповісти навіть собі самому. Жахливі сни, уявляєш?

Я згадав те, що говорив мені Пісторіус. Але й визнаючи всю справедливість його слів, я не міг передати їх комусь, не міг дати пораду, яка не випливала би з мого власного досвіду і дотримуватись якої я ще й сам не відчував себе достатньо зрілим. Я замовк, почуваючись розгубленим, що хтось звернувся за порадою, а я не можу йому нічого запропонувати.

— Я все перепробував… — безпорадно торочив Кнауер. — Я й холодною водою обливався, і снігом розтирався, і гімнастику робив, і бігав — нічого не допомагає! Щоночі прокидаюся від отих клятих снів, про які й подумати не смію. А найжахливіше — я поступово втрачаю всі набуті знання! Мені вже рідко коли вдається зосередитися чи заснути — я часто лежу без сну всю ніч. Довго я так не витримаю. Але коли я нарешті припиняю боротьбу, здаюся і знову ганьблюся, я тоді почуваюсь гіршим за всіх, хто взагалі не боровся. Ти розумієш усе це?

Я кивнув, але не міг нічого сказати. Мені вже стало нудно, і я спротивився собі, що кумедний відчай хлопця не справив на мене жодного враження.

— То ти не можеш мені нічого порадити? — запитав він нарешті втомлено і сумно. — Але ж повинен існувати якийсь вихід! А ти як із цим справляєшся?

— Я тобі нічого не можу сказати, Кнауере. Тут допомогти чимось неможливо. Мені теж ніхто не допомагав. Ти повинен сам розібратися в собі, а тоді чинити так, як того насправді вимагає твоє єство. Нічого іншого не існує. Якщо ти не відшукаєш шлях до самого себе, то й жодних духів, гадаю, не впокориш.

Хлопець несподівано замовк і розчаровано поглянув на мене. Раптом його погляд запалився гнівом, він скривився і злісно вигукнув:

— А ти, бачу, святенник! У тебе теж є свій ґандж — я знаю! Ти вдаєш із себе мудрагеля, а потай грузнеш у всякій гидоті, як і всі! Ти така ж свиня, як і я сам! Усі ми свині!

Я пішов, полишивши його на місці.

Він зробив кілька кроків за мною, потім розвернувся і побіг геть. Мене аж знудило від почуття огиди й жалю. Я довго ще не міг позбутися цього, аж поки не розіклав довкола себе вдома у кімнаті свої малюнки і не поринув цілковито у власні візії. І тут мені одразу привиділися вхідні двері будинку і герб, риси матері, але якісь незнайомі, я бачив ці риси так виразно, що тут же став малювати портрет.

Коли цей ескіз, накиданий під час таких напливів мрійливості й забуття, через кілька днів уже був готовий, я почепив його ввечері на стіну, присунув ближче настільну лампу і став пильно розглядати його. Я стояв, мов перед якимось духом, з яким мені потрібно змагатися до самого кінця. Це обличчя скидалося чимось на Деміана, а деякими рисами — й на мене самого. Одне око було помітно вище від іншого, відчужений погляд, сповнений приреченості, був спрямований кудись удалину.

Я стояв перед малюнком. Від внутрішньої напруги груди мої проймало холодом. Я звертався до нього як перше, звинувачував, гладив, молився йому. Хто ти, чию сутність в собі таїш — матері, коханої, повії і хвойди, чуєш, Абраксасе? Мені згадались слова Пісторіуса, а може, Деміана… Я не міг пригадати, ким вони були сказані, але мені здавалося, що я їх чую виразно. Це були слова про боротьбу Якова з янголом Бога: «Не відпущу Тебе, поки ти не благословиш мене».

Освітлене лампою обличчя змінювалося від кожного мого погуку. Воно то світлішало, то чорніло й похмурніло, змикаючи мертвотні повіки над згаслими очима, то знов розплющувало їх і зблискувало гарячим поглядом. Воно було жінкою (чи чоловіком?), дівчиною чи дитиною, набувало тваринності, розпливалося плямою, а потім раптом знову ставало чітким і виразним. Підкоряючись могутньому внутрішньому велінню, я заплющив очі й відчув цей образ усередині себе — він набув ще більшої сили й могутності. Я хотів упасти перед портретом навколішки, але він уже так глибоко увійшов усередину, що я вже не міг відокремити його від себе, він став мною…

Раптом я почув глухий, важкий шум, немов під час бурі, і затремтів від чогось невимовного — тривоги, напливу почуттів. Зірки мерехтіли переді мною і згасали, спогади — від першої, найбільш забутої пори дитинства, і ще далі, до прабуття, до перших щаблів мого становлення, — все пролітало, скупчившись, повз мене. Але ці спогади, що повторювали, як мені здавалося, все моє життя до найсокровенніших таємниць, не зупинялися на вчорашньому і нинішньому — вони рухалися далі, у майбуття, відриваючи від сьогодення, кудись до нових форм життя. Образи були неймовірно яскраві й сліпучі, хоча згодом жодного з них я не міг як слід пригадати…

Вночі я прийшов до тями, як після глибокого сну, — я був одягнений і лежав упоперек ліжка. Я увімкнув світло. Відчув, що повинен пригадати щось важливе, але години, що передували сну, кудись поринули й щезли. Спогади приходили поступово. Але де ж портрет? На стіні його вже не було, на столі теж. Тут мені щось невиразно майнуло: невже я його спалив? Чи,