Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Він сільський чоловік, — сказав дядько. — Будь-яка їжа для нього на світанку — вже обід. Місіс Гемптон — у Мемфісі, у них там дочка при надії, а єдина жінка, яка готуватиме йому сніданок о пів на четверту ранку, — це його дружина. У місті неможливо найняти куховарку, яка б на це погодилася. Вона приходить пізно, по восьмій, і миє посуд.
Дядько не постукав. Він почав одмикати двері, зупинився та озирнувся понад їхніми головами, туди, де внизу біля ґанку стояв Алек Сендер.
— Не сподівайся відкараскатися лише тому, що твоя мама не голосує, — звернувся він до Алека Сендера. — Ти теж заходь.
Потім дядько відчинив двері — і одразу війнуло пахощами кави та смаженої свинини, відвідувачі пройшли лінолеумом на слабке світло у кінці коридору, потім — до вистеленої лінолеумом підлоги в їдальні до кухні, облаштованої позиченими з місії «Гранд-Репідс» предметами, де весело стріляла полінцями грубка, а над нею стояв, схилившись над шиплячою сковорідкою, шериф, убраний у майку, штани і шкарпетки, шлейки теліпалися, волосся було розкошлане та скуйовджене після сну, як у десятирічного хлопчика; стояв, тримаючи в одній руці качалку для оладок, а в іншій — кухонний рушник. Не встигли гості зайти, як шериф уже повернувся широчезним обличчям до дверей і зиркав маленькими вицвілими очицями то на дядька, то на міс Гебершем, то на нього, а потім на Алека Сендера, і тої секунди його очі не так розширилися, як скоріше вп’ялися маленькими твердими чорними чоловічками, що зіщулились, неначе шпилькові голівки. Але шериф нічого не сказав, просто дивився на дядька, і навіть тепер маленькі зіниці, здавалося, знову розширилися, неначе людина вдихає і видихає на повні груди; доки трійця спокійно стояла, пильно дивлячись на шерифа, дядько переповів йому, швидко, скорочено, стисло, події з того моменту минулої ночі, коли дядько збагнув, що Лукас почав щось казати — або, точніше, просити у нього про щось, і до того моменту, коли він зайшов до кімнати свого дядька десять хвилин тому та розбудив його, і нарешті замовк, і обидва вони дивилися в маленькі чіпкі очиці, які все ще зиркали, зиркали, зиркали по обличчю кожного, а потім знову поверталися до дядька майже на чверть хвилини, навіть не кліпаючи. Потім шериф сказав:
— Ви не заявилися б сюди о четвертій ранку з отакими приповідками, якби це було не так.
— Ви слухаєте не лише двох шістнадцятирічних хлопчаків, — мовив дядько. — Нагадую вам: там була і міс Гебершем.
— Вам нема потреби нагадувати, — сказав шериф. — Я не забув про це. Не думаю, що взагалі колись забуду. — Тоді шериф розвернувся. Велетень у п’ятдесят років, ви ніколи б не подумали, що він здатний так швидко рухатися, і справді, таке враження не складалося, але він встиг зняти ще одну сковороду з цвяха, забитого у стіну за грубкою, і вже розвертався до столу (де він уперше помітив вирізаний бік копченого м’яса), перш ніж, здавалося, поворухнувся, узявши ножа та поставивши поруч м’ясо, доки дядько заговорив:
— У нас є на це час? Вам треба буде їхати зі швидкістю шістдесят миль у Гаррісберґ до окружного прокурора; вам доведеться взяти міс Гебершем і цих хлопчиків як свідків, щоб спробувати його вмовити послати клопотання про ексгумацію тіла Вінсона Ґаврі…
Шериф прожогом обтер руків’я ножа кухонним рушником.
— Мені здалося, ніби ви сказали мені, що Вінсона Ґаврі нема там у могилі.
— Офіційно він там, — сказав дядько. — За окружними записами — це він. І якщо вам — а ви тут живете і знаєте міс Гебершем та мене все своє політичне життя — доводиться просити мене двічі, то що, на вашу думку, зробить Джим Гелледей? Тоді вам доведеться їхати зі швидкістю шістдесят миль, забравши ваших свідків і клопотання, щоб вам суддя Мейкокс видав ордер…
Шериф пожбурив кухонний рушник на стіл.
— Мені? — спитав він м’яко, майже неуважно, так, що дядько замовк, спостерігаючи, як шериф розвертається від стола, тримаючи ножа.
— О, — промовив дядько.
— Я теж думав про щось таке, — сказав шериф. — Дивуюся, що ви не подумали. Або, може, і подумали.
Дядько вп’явся очима у шерифа. Тут Алек Сендер — він стояв позаду всіх, поки що не переступивши порога з їдальні до кухні — озвався, і голос звучав без інтонацій та знеособлено, начебто читаючи гасло, крилату фразу реклами якоїсь речі, якої він не купить та й не бажає мати:
— Може, то був не мул. Може, то був кінь.
— Може. Тепер ви про це подумали, — сказав шериф.
— О, — повторив дядько. Він сказав: — Так.
Але вже заговорила міс Гебершем. Вона кинула на Алека Сендера короткий жорсткий погляд, але тепер знову дивилася на шерифа так само твердо.
— Я теж, — сказала вона. — І вважаю, що ми заслуговуємо на краще, ніж гра у схованки.
— Я теж так вважаю, міс Гебершем, — відповів шериф. — Не враховуючи, що того, хто міг би це вирішити, тут у кімнаті нема.
— О, — сказала міс Гебершем. Вона мовила: — Так, звичайно, — уже на ходу, рухаючись і, наблизившись до шерифа на півдорозі між столом та дверима, узяла в нього ніж і підійшла до столу, коли той оминув її та рушив до дверей, і тоді він з Алеком Сендером попрямували за шерифом до темного передпокою, зачинивши по собі двері; а тоді він здивувався, чому шериф не скінчив одягатися, коли встав з ліжка; чоловік, який призвичаївся прокидатись о пів на четверту ранку, щоб приготувати собі сніданок, навряд чи протестуватиме, аби встати на п’ять хвилин раніше та вбратися в сорочку і взути черевики, а тоді заговорила міс Гебершем, і він згадав про неї у присутності леді, певна річ — ось чому він пішов надіти сорочку та взутися, навіть не сідаючи поснідати, і коли міс Гебершем заговорила, він сіпнувся, не рухаючись, пробудившись, до того лічені секунди, а може, і хвилини сплячи, як кінь, стоячи, — але міс Гебершем тільки перевернула м’ясо набік, щоб відрізати першу скибочку. Вона сказала:
— Хіба він не може зателефонувати у Гаррісберґ і домогтися, щоб окружний прокурор передзвонив судді Мейкоксу?
— Саме це він зараз і робить, — відповів Алек Сендер. — Телефонує.
— Може, тобі краще пройти у коридор — там буде чутніше, що він каже, — озвався дядько до Алека Сендера. Потім дядько знову глянув на міс Гебершем; він теж спостерігав за нею, як вона швидко нарізає бекон, скибку за скибкою, так швидко, майже як автомат. — Містер
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порушник праху, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.