Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"

– Забирайся геть! – сердито вигукнув інший. – Уже наслухалися, годі!

Сільрадівець конче хотів щось сказати, отож почав верещати на ввесь голос, розмахуючи руками над головою, але обурені вигуки не вгавали. Як за останній засіб, ухопився він за шклянку з водою і закалатав по ній олівцем, але той дзенькіт, як і голос його, потонули в зливі лайок та прокльонів розлюченого стовпища людей.

Раптом якийсь парубок підбіг до сцени. Наляканий і розгублений член сільради, виставивши поперед себе руки для оборони, позадкував до бічних дверей і зник за ними.

– Чули, що товариш представник сказав? – закричав парубок. – Нас обдурили. Забираймо своїх коней та корів з цього смердючого колгоспу, поки не пізно!

– А й справді! – відгукнулась юрба.

– Зразу ж!

Парубок зіскочив зі сцени і гайнув до виходу, а люди, мов той сполоханий табун, сипонули врозтіч слідом за ним. Порозбивали шибки у вікнах, і діти вилазили через них. Інші вибігали бічними дверима.

Вибравшись надвір, усі чимдуж поспішили рятувати своє добро.

– Хутчіш! – квапив один дядько свою жінку. – Хутчіш, бо ще нашу корівку хтось інший ухопить!

Вони обоє порвалися бігти.

– А як там буде з нашим возом? – поспитала котрась жінка. – Як його знайдемо поночі?

Подібні клопоти обсідали й інших.

– Така темінь надворі! Як ми розпізнаємо нашого коня й корову?

– Та вже біжи! – наполягав чоловічий голос.

– Швидше бо!

І вони гнали туди, хто як міг, борсаючись у глибоких заметах, навпростець через городи добираючись до головної дороги.

Як тільки ми з мамою пробилися крізь тисняву у дверях надвір, я помітив, що в центрі села горить багато хат. Високі омахи полум'я знімалися в нічне небо, червоними відблисками забарвлюючи сніги. Хтось крикнув, що наша стохатка теж горить. Я озирнувся й побачив, як полум'я вже охоплювало хату, яку ми залишили кілька хвилин тому.

Село клекотіло. Звідусіль долинали сердиті голоси. Жінки й чоловіки перегукувалися, сперечались одне з одним. Де-не-де чулися вереск і лайка. Декотрі жінки плакали, інші сміялися несамовитим сміхом. Навіть собаки люто гавкали, розбурхані галасливою колотнечею. Вряди-годи ввесь цей гамір перекривали поодинокі постріли. А хто стріляв – нікому не було й здогадно.

Я біг услід за матір'ю, їй бігти було важкувато. Вона часто падала і мало не з головою пірнала в снігові перемети, але вперто спиналася на ноги, поривалася до бігу й знову падала, їй також хотілося чимшвидше добігти. Вона тривожилася, чи встигнемо ми допасти до нашої корови й коня, до нашого воза, поки їх хтось інший не забрав.

Ближче до центру села ми почали перестрівати перших бунтівників, що вже верталися додому зі здобиччю – своїми власними коровами й кіньми. Але не всі були задоволені й щасливі. Котрі не змогли віднайти всю свою живність, ті навіть плакали. Деякі з них знайшли своїх коней, а корів ні, або навпаки. Деякі познаходили свою упряж, а возів ні. Одне подружжя похилого віку, що запопало тільки свого воза, силкувалося тягнути його самотужки, але це вже було їм не по силі. Вони зупинилися з возом серед шляху, оглядаючись, чи не поможе їм хто. Бідна бабуся гірко плакала, розказуючи кожному стрічному, що ні коня, ні корівки своєї вона не знайшла. Але більшість, що роздобулася на своє неоціненне добро, мовчки обходила цих старих і квапилася до своїх домівок, немов боячись, що ось-ось можуть знов усе втратити.

Нарешті й ми добралися до колгоспу. Перш за все метнулися до корівника. Ми знали, де наша корівонька стоїть. Ось уже більше місяця ми навідували її мало не щодня відтоді, як нас змушено підписати заяву до колгоспу. Мама, було, позбирає сякого-такого корму, прокрадеться з ним у колгоспну корівню і довго потім дивиться, як наша корівка задоволено жвакає те, що вона їй принесла. Ці відвідини корівні ні разу не обходилися без сліз. Адже корова так багато важила для нас! Її молоко було тим головним харчем, що вберігав нас від голодної смерти впродовж останніх кількох років. Без. нього ми навряд чи й вижили б.

На щастя, корова стояла на своєму місці. Я залишив маму стерегти її, а сам метнувся до стайні. Але тут мені не пощастило: нашого коня вже не було. Кинувся надвір, де стояв був наш віз – і воза не знайшов. Не марнуючи часу на розшуки, я побіг назад. Ми поспішили додому з коровою. Шкода було втратити коня й воза, але, дякувати долі, хоч корову привели додому.

Наступного дня ще з досвіту нас розбудила густа стрілянина десь на дальніх кутках села. Гримотіло так, наче там справжній бій розгорівся. Навіть гарматні вибухи чулися час від часу, так само, як тоді, кілька тижнів тому, коли батерія стояла в полях за північною околицею села і набої шугали над нашими головами, розриваючись десь аж у водах Тясмину.

Але й стрілянина не могла утримати нас із братом від наміру таки піти назад до колгоспу, щоб розшукати коня і воза. Вийшовши з дому, ми бігцем перетяли широку центральну вулицю й невдовзі опинилися біля спаленого клюбу. Далі йти побоялися, бо з-за руїн побачили кілька військових вантажних машин на майдані. По ньому і по найближчих вулицях походжали патрулі. Біля крамниці й пошти стояла варта. Десь із околиць чутно було постріли з рушниць. Помітили ми також кілька непорушних людських тіл на забризканому кров'ю снігу.

Що властиво діялося протягом ночі в центрі села – ми не знали, але побачене так прикро нас вразило, що нам перехотілося йти туди, куди ми зібралися. Ми вирішили чимшвидше вертатись додому.

Після нашого повернення нашій родині не лишалося нічого іншого, як тільки чекати, що буде далі. Становище, в якому опинилося наше село, було непевне й небезпечне. Ми щойно розтрощили колгосп, спалили декотрі будівлі й розібрали більшу частину своєї худоби та реманенту. Цим стихійним вибухом ми продемонстрували своє небажання господарювати колгоспом, але ж у нас не було певности в тому, що ми перемогли. Та й хто його знає з тим представником райпарткому – чи то всерйоз він казав минулого вечора на зборах, а чи тільки хотів відвернути нашу увагу від того, що справді мав на думці? І коли так, то що воно таке оте «справді»? Була ж якась причина всьому тому, що він наговорив.

І ще одне вельми турбувало й непокоїло нас: чи ми ще колгоспники тепер,