Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Що спонукає його жити? Може, страх перед материним горем, таким величезним, що він може думати про нього лише одну мить? (Він бачить матір у порожній кімнаті, що мовчки стоїть, затуливши обличчя руками, а потім закриває її, цей образ, ширмою.) Чи, може, в ньому є і щось інше, і саме воно відмовляється вмирати?

Хлопчик пригадує, як до нього пристали іншого разу, коли двоє хлопців-африканерів стиснули йому руки позаду й завели за земляний вал на далекому краї поля для регбі. Надто йому запам’ятався більший хлопець, такий гладкий, що жир аж переливався через тісне вбрання, — один з тих ідіотів або майже ідіотів, що може зламати тобі пальці або розчавити горло не менш легко, ніж скрутити в’язи якійсь пташці, й тихо всміхатися при цьому. Хлопчик злякався, в жорстокості напасників він не сумнівався, серце важко гупало йому в грудях. Але якою мірою справжнім був той страх? Коли він ішов зашпортуючись через поле зі своїми напасниками, чи не було чогось глибшого в ньому, чогось недбалого і веселого, що промовляло: «Не звертай уваги, ніщо не завдасть тобі шкоди, це тільки ще одна пригода»?

Ніщо не завдасть тобі шкоди, немає нічого, на що ти не був би здатний. Ось два його принципи, два принципи, що насправді становлять один, і цей принцип водночас і слушний щодо нього, і неправдивий. Цей принцип, насправді подвійний, означає, що він не помре, незважаючи ні на що, але хіба не означає водночас, що він і не житиме?

Він немовля. Мати бере його обличчям уперед, пригортає до себе. Йому звисають ноги, голова опустилася, але мати тримає його перед собою, просуває у світ. Їй не треба дивитися, куди вона йде, їй треба лише йти за сином. Перед ним, коли вона ступає, все обертається в камінь і розколюється. Він лише черевате немовля з головою, що не тримається на в’язах, але вже має цю силу.

Потім хлопчик засинає.

14

Подзвонили з Кейптауна. Тітка Анні впала на сходах своєї квартири в Роузбанку. Її завезли до лікарні зі зламаним стегном, хтось повинен приїхати й подбати про неї.

Це сталося в липні, серед зими. Над усією Західною Капською провінцією напнулася ковдра дощу і холоду. Вони сіли на ранковий потяг до Кейптауна, він, мати і брат, потім на автобус, що йшов до Клуф-стріт до Volkshospitaal, Народної лікарні. Тітка Анні, маленька, мов дитина, в барвистій нічній сорочці, лежала в жіночій палаті. Палата заповнена: старі баби зі скривленими, зморщеними обличчями човгали в халатах і щось сичали собі під ніс; гладкі, неохайні жінки з пустими обличчями сиділи на краях ліжок, їхні груди недбало розпливалися. Гучномовець у кутку транслював передачі радіо «Springbok». Третя година пополудні, концерт за заявками: пісня «Коли очі ірландські всміхаються» з Нельсоном Ріддлом і його оркестром.

Тітка Анні зморшкуватою рукою бере матір за руку.

— Віро, я хочу покинути це місце, — хрипким шепотом каже вона. — Це місце не для мене.

Мати гладить їй руку, намагається заспокоїти. На тумбочці коло тітки склянка води для її зубів і Біблія.

Палатна сестра розповідає, що зламане стегно склали докупи. Тітці треба ще місяць полежати, поки кістки зростуться. «Вона вже немолода, потрібен час». Після цього їй доведеться ходити з паличкою.

Немов згадавши, сестра додає, що, коли тітку привезли, нігті на ногах у неї були такі довгі та чорні, наче пазурі в птаха.

Брат знудився, пхинькає, жаліється, що хоче пити. Мати зупинила сестру й попросила її принести склянку води. Збентежений, хлопчик дивиться вбік.

Потім їх послали по коридору до кабінету соціального працівника.

— Ви родичі? — запитав соціальний працівник. — Ви можете запропонувати їй дім?

Мати заціплює вуста й заперечно хитає головою.

— А чому вона не може повернутися до своєї квартири? — запитує потім матір хлопчик.

— Вона не зможе підніматися сходами. Не зможе ходити до крамниць.

— Я не хочу, щоб вона жила з нами.

— А вона й не житиме з нами.

Година побачень скінчилася, пора прощатися. Очі тітки Анні наповнюють сльози. Вона з такою силою схопила матір за руку, що її пальці довелося розтискати.

— Ek wil huistoe gaan, Vera, «Я хочу додому», — шепоче вона.

— Тітко Анні, треба полежати ще кілька днів, поки ви зможете ходити, — каже мати голосом, у якому відчувалось якомога більше прагнення заспокоїти.

Син ще ніколи не бачив цю материну рису: зрадливість.

Потім настала його черга. Тітка Анні простягла руку. Тітка Анні йому — водночас і двоюрідна бабуся, і хрещена. В альбомі є її фотографія з немовлям на руках, і кажуть, що то він. Тітка вбрана в чорну сукню аж до кісточок і в старомодний чорний капелюх; позаду видніє церква. Тітка Анні вважає, що як хрещена мати вона має з хлопчиком особливі стосунки. Вона, здається, не помічає огиди, яку він відчуває до неї, зморщеної та потворної в лікарняному ліжку, огиди, яку він відчуває до всієї тієї палати, повної бридких жінок. Він намагається не виявити своєї огиди, його серце горить від сорому. Він терпить тітчині пальці на своїй руці, але хоче піти звідси, піти й ніколи не повернутися.

— Ти такий розумний, — каже тітка Анні низьким, хрипким голосом, властивим їй, відколи він пам’ятає її. — Ти вже дорослий, твоя мати залежить від тебе. Ти повинен любити її і бути підтримкою для неї і свого маленького брата.

Підтримка для матері? Яка дурниця. Його мати — наче скеля, кам’яна колона. Не він має бути підтримкою для нього, а вона має підтримувати його! Хай там як, навіщо тітка Анні каже про таке? Вдає, ніби помирає, а насправді лише стегно зламала.

Хлопчик киває головою, намагається видаватися серйозним, уважним і слухняним, хоча потай тільки чекає, щоб вона відчепилася від нього. Тітка всміхається значущою усмішкою, яка має свідчити про її особливий зв’язок із першою Віриною дитиною, — зв’язок, якого він анітрохи не відчуває і не визнає. Її очі безвиразні, блідаво-блакитні, вицвілі. Їй вісімдесят років, і вона майже сліпа. Навіть в окулярах тітка не може як слід читати Біблію, тільки тримає її на лоні й бурмоче слова.

Тітка ослаблює руку, хлопчик щось мимрить і задкує.

Тепер братова черга. Брат кориться, коли його цілують.

— До побачення, дорога Віро, — каркає тітка Анні. — Mag die Here jou seën, jou en die kinders, нехай Господь благословить тебе і твоїх дітей.

П’ята година, вже починає сутеніти.