Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ось це виявилось обшитою мереживом носовою хусточкою, яку він простягнув Ренетт. Від збентеження сестра ще більше почервоніла.
Тоді він повернувся до мене.
– А ти, дівко, чого хочеш? – усміхнувся він. – Помаду? Крем для обличчя? Шовкові панчішки? Ні, це більше для твоєї сестри. Ляльку? Плюшевого ведмедика?
Він по-доброму кепкував із мене, і в його блискучих очах танцювали срібні вогники.
Тоді й настав час зізнатися, що моя інформація про мадам Петі була нічим іншим, як необережною обмовкою. Кассі з подивом дивився на мене, Лейбніц усміхався, і мені дещо спало на думку.
Я ні секунди не вагалася.
– Рибальську волосінь, – зажадала я. – Справжню хорошу рибальську волосінь.
Я зробила паузу й подивилася йому просто у вічі.
– І апельсин.
17
Через тиждень ми зустрілися з ним на тому самому місці. Кассі переказав чутки про нічні азартні ігри в «Рудому коті» та обмовився про тайник із церковним сріблом, про який підслухав у кюре Траке біля кладовища.
Але Лейбніц мав зажурений вигляд.
– Мені прийшлося приховати це від інших, – сказав він мені. – Їм не сподобалося б, якби вони дізнались, що я віддав це тобі.
З-під кітеля, що недбало валявся на березі, він витягнув зелений полотняний чохол завдовжки з метр, у якому щось тихо дзеленчало, і простягнув мені.
– Це тобі, – промовив він, поки я вагалась. – Бери.
У чохлі була вудка. Не нова, але навіть мені було зрозуміло, що вудка гарна. Бамбук потемнішав від часу, але котушка під моїми пальцями крутилась так вправно, ніби на підшипниках. Від захвату я тільки охнула.
– Це… мені? – запитала я, не сміючи вірити у своє щастя.
Лейбніц щиро розсміявся.
– Ну звісно, – відповів він. – Рибалка рибалці друг, еге ж?
Я помацала вудку допитливими жадібними пальцями. Котушка була холодна. І трохи масляниста на дотик, ніби її зберігали в тавоті.
– Але ж, дівко, доведеться тобі її пильнувати, – пояснив він. – Не можна казати ні батькам, ні друзям. Ти ж умієш зберігати таємниці, так?
Я кивнула.
– Звісно.
Він усміхнувся. Очі в нього були ясні, темно-сірі.
– Упіймаєш ту щуку, про яку казала?
Я знову кивнула, і він розреготався.
– Повір мені, з цією вудкою тобі й підводний човен попадеться на гачок.
Якийсь час я прискіпливо його оглядала, намагаючись зрозуміти, чи він мене дражнить. Ясна річ, він потішався, але я вирішила, що то були незлі кпини, і, крім того, він дотримав слова. Тільки одне мене бентежило.
– Мадам Петі… – несміливо почала я. – З нею ж не трапиться нічого поганого, чи не так?
Лейбніц витяг із рота цигарку й жбурнув недопалок у воду.
– Не думаю, – байдуже промовив він. – Не станеться, якщо слідкуватиме за своїм язиком.
Він раптом окинув нас трьох холодним поглядом.
– А ви, всі троє. Ви ж триматимете язики за зубами, еге ж?
Ми кивнули.
– О, ще дещо для тебе, – він засунув руку в кишеню. – Боюся, цим доведеться поділитися. Я зміг дістати тільки один.
І він витягнув апельсин.
Ви ж бачите, він був чарівний. І причарував нас усіх – Кассі менше, бо він був найстарший і краще розумів небезпеки, на які ми можемо натрапити, а от Ренетт червоніла й зітхала, і я… Я, мабуть, найбільше. Спочатку через вудку, але ж була купа всього іншого – його акцент, ліниві манери, недбалий вигляд і той сміх… Ні, він був справді чарівним, а не таким вайлом, як Яннік, син Кассі, з його хамовитими манерами та тхорячими очима. Ні, Томас Лейбніц від природи був таким, навіть в уявленні самотньої дитини з купою мотлоху в голові.
Я не знала, що саме мене зачепило в ньому. Ренетт, мабуть, згадала б те, як він умів мовчки дивитися, або те, як його очі змінювали колір – часом сіро-зелені, а часом зеленувато-брунатні, як річкова вода, – або те, як він ходив з кашкетом набік і руками в кишенях, наче школяр, який прогулює уроки… Кассі сказав би, що то його відчайдушність – він перепливав Луару в найширшому місці й міг висіти вниз головою зі Спостережного Пункту, ніби чотирнадцятирічний хлопчисько, з хлопчачим презирством до небезпеки. Він усе знав про Ле-Лавез ще до того, як ступив на околицю села. Він сам був селюком зі Шварцвальду й мав купу історій про сім’ю, сестер, братів та свої плани. Він завжди вигадував якісь плани. Бували дні, коли будь-яка його історія починалась зі слів «Коли я розбагатію і скінчиться війна…». О, тут його вигадка не знала меж! Нам уперше трапився такий дорослий, що мислив і плекав плани, як хлопчисько, і, мабуть, саме це нас у ньому й привабило. Він був один із нас, от і все. Він грав за нашими правилами.
Він вбив одного англійця та двох французів на війні. Він цього не приховував, але те, як він про це розповідав, змушувало слухачів повірити, що в нього просто не було вибору. Пізніше я думала, що то міг бути наш батько. Але навіть якщо так, я б йому пробачила. Я пробачила би йому все.
Звісно, спочатку я пильнувала. Ми зустрічалися ще тричі: двічі лише з ним одним біля річки й один раз у кіно разом з іншими – Гауером, рудим приземкуватим Гайнеманном і повільним опецькуватим Шварцем. Двічі передавали записки через того хлопця з газетного стенда та двічі отримували від них цигарки, журнали, книжки, шоколад і пакуночок із нейлоновими панчішками для Ренетт. Як правило, люди остерігаються дітей менше. Менше слідкують за язиком. У такий спосіб ми зібрали більше інформації, ніж можна собі уявити, і всю передали Гауеру, Гайнеманну, Шварцу й Лейбніцу. Інші солдати нечасто до нас говорили. Шварц, який трохи розмовляв французькою, інколи кидав хтиві погляди на Ренетт і нашіптував їй щось гортанною, грубуватою німецькою. Гауер був напруженим і незграбним, а Гайнеманн – постійно знервованим, він безперервно чухав рудувату щетину, що закривала більшу частину його обличчя… Від інших я ніяковіла.
Але не від Томаса. Томас був одним із нас. Він ладив з нами, як ніхто інший. Ми не усвідомлювали до кінця материну байдужість, втрату батька, брак друзів і злидні під час війни. Ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.