Читати книгу - "Коханці юстиції"

«Оприскування виноградників у швейцарському кантоні Невшатель». Одного разу Маріо Понґрац ледь утримався від спокуси прокрутити шановному товариству найновіший, щойно довезений контрабандою з Британських островів збірник вікторіанської порнографії «Жриці розпусти-6». Бракувало півкроку — і він запропонував би товариству всі ті несподівані ракурси.

Наслідки були цілком непередбачувані.

9

У вересні 1880 року найясніший цісар Франц-Йосиф здійснює свою третю інспекційну подорож до Галичини й Буковини. Попередню, як ви пригадуєте, він відбув ще 25 років тому. Тепер цісареві 50, і він на своєму життєвому піку. Ще трохи — й він упритул наблизиться до екватора у своєму катастрофічно тривалому правлінні, а також заведе собі нарешті коханку в середовищі віденських актрис.

Дорогою зі Львова до Черновіц Франц-Йосиф, на заздрість місту Станиславову, робить не просто символічну, а таки справжню зупинку в Коломиї. Тут уже давно готуються до його відвідин. Від станції й до павільйонів Першої етнографічної виставки на Курцвайлівці, яку заради нього відкриватимуть саме сьогодні, цісар пересувається маєстатичним фаетоном, супроводжуваний ескортом із трьохсот кінних гуцулів у празниковій екзотичній одежі. Трембіти сповіщають радісну новину urbi et orbi. Хронікери ще довго доповідатимуть про дві весільні процесії, з Косова і Криворівні, які вітають найяснішого короваями і просять благословення для молодих пар. Цісар обсипає щасливців золотими дукатами й висловлює бажання, щоб вони станцювали. Молоді пари танцюють гуцулку, а відтак голубку.

Так само хронікери напишуть про кахляну піч роботи вже згадуваного Бахматюка-Бахмінського, що її Франц-Йосиф наказує придбати за найвищою ціною й доставити до палацу в Шенбрунні. Згадають хронікери і про інші вироби, передусім, звичайно, глиняні. Цісаря вже повідомлено про високі здобутки і всесвітню славу коломийського гончарського цеху.

Але хронікери випустять вельми важливий для цієї історії момент.

Річ у тому, що на тій виставці не могло не бути подружньої пари Понґраців. Ще місяць тому вони отримали спеціальне запрошення від одного з кураторів — здається, Вайґеля. Той саме на недовгий час потрапив до кола їхніх найближчих приятелів.

Й от вони стоять перед цісарем, цим «потужним і сумним деміургом», як про нього напише багато років по тому невизнаний геній з Дрогобича. Маріо Понґрац поштиво знімає капелюха, а пані Марія вклоняється в реверансі. «Вузькі й тупі, мов ґудзички, очі, посаджені у трикутні дельти зморщок», зупиняються на їхніх обличчях. Дуже важко зрозуміти, що в цих очах. З’єднані з вусами бакенбарди родом ще з першої половини сторіччя, коли на них справді була мода, ще не «молочно-білі», ще не нагадують «крила зі снігу». (Останнє порівняння належить іншому генієві, цього разу з Бродів.)

«Ваша Величносте, Маріо та Марія Понґрац, коломийські міщани», — називає себе і дружину герой цієї історії. Цісар мовчить, але коротким кивком дає зрозуміти, що інформацію сприйнято. «Ваша Величносте, — продовжує Маріо Понґрац, — ми також хочемо благати про ваше ласкаве благословення». На цісаревому лиці з’являється тінь чогось, що може означати запитання. «Сьогодні двадцять п’ята річниця нашого шлюбу», — пояснює Маріо Понґрац. Цісар придивляється до них уважніше, й аж тепер вони чують його вогкуватий голос. «Вашого шлюбу? — запитує він дещо здивовано. — Так, пане, вам я можу повірити. Але пані ще цілком молода. На вигляд вам якраз двадцять п’ять і є». «Дякую за комплімент, Ваша Величносте, — вдруге вклоняється Марія. — Мені невдовзі сорок вісім». Цісар вагається. Якщо це жарт (а це очевидний жарт), то він несмішний. Треба кінчати з цією абсурдною аудієнцією. «Коли ви й маєте стосунок до двадцять п’ятої річниці чийогось шлюбу, то хіба як дочка», — оголошує вирок цісар і йде далі.

Щойно за годину, вже на іншій виставці, господарсько-промисловій, у русинів, куди він нашвидку зазирне після польської етнографічної, цісареві чомусь раптово згадається сумнівне подружжя. Отримавши ж від свого супровідника отця Левицького, донедавна посла Галицького сейму, рішуче підтвердження, що міщанка Ґеновефа-Марія Понґрац таки не дочка, а дружина Маріо Понґраца, Франц-Йосиф Перший розпорядиться переказувати парі «дещо запізнілі вітання» й від його імені нагородити срібних ювілярів срібним же флорином з його ж імператорським вінценосним профілем на реверсі.

Ще того ж вечора Маріо Понґрац нотує в щоденнику: «Спілкування з Найяснішим. Ясності жодної. Тривалість — вісім секунд. Ціна питання — срібний флорин. ФЙІ терміново від’їхав до Черновіц».

10

Загалом же 80-ті роки стали апофеозом їхнього абсолютного щастя. Прибутки зростали, товари продавалися дедалі більшими партіями на дедалі ширших теренах, капітал нагромаджувався і перетікав у нові проекти, як, наприклад, тютюнова фабрика в Заболотові, де скручували правдиві гаванські сигари зі справжньої кубинської сировини. Тим часом у власному ділі Маріо Понґрац уже зняв зі себе значну частину обов’язків, переклавши їх на кількох найманих помічників. Це дозволяло значно більше часу приділяти розвагам і подорожам. Спати до полудня вони тепер могли не тільки по святах. Зависати у клубах та на балах до самого ранку можна було не тільки по суботах.

Радощів їхнього існування нітрохи не затьмарювали такі дрібні неприємності, як щоразу відчутніші перешіптування та пліткування поза їхніми спинами. Що частіше вони вловлювали навколо себе яке-небудь сичання на зразок «скільки їй може бути років, що вона собі дозволяє аж такий виріз?!», то веселіше до цього ставилися. Маріо Понґрац не хотів думати про старіння і смерть. Йому вистачало знати, що згідно з вибраним опціоном старітиме тільки він. Першим помре також він. Що далі відбуватиметься з нею, він розумів не до кінця і, чесно кажучи, відганяв від себе цю турботу як не новими еротичними ідеями, то хоча б абсентом і кокаїном.

Другий бік тієї ж медалі з вічною молодістю на аверсі виявлявся в тому, що до Марії почав активно липнути всілякий міський молодняк. Дехто зі шмаркачів без жодного перебільшення годився їй у сини. Маріо Понґрац, хоч і глибоко насолоджувався кожним черговим вибухом власних ревнощів, мусив бути завжди напоготові, й це напружувало. Найбільшу загрозу становили, ясна річ, офіцери. На другому місці йшли священики, передусім римо-католицькі (їх Маріо Понґрац називав ловеласами у спідницях). Однак не варто було відкидати й менших небезпек — на зразок англійських інженерів-нафтовиків чи всіх отих доморослих гамлетів, отелло, ба навіть уже й ромео з трупи фон Кохановскі. Маріо Понґрац намагався надовго не відходити від Марії в публічних місцях. Якоюсь мірою це відлякувало й зупиняло багатьох потенційних зальотників.

І все ж доводилось уникати певних товариств і надовше виїздити з міста. Зрештою, доводилося — трохи не те слово. Насправді вони пускалися в подорожі вельми охоче. На той час Маріо Понґрац відчутно обмежив свої службові виїзди і перелаштувався на туризм. Він зумів прищепити дружині виплекану роками