Читати книгу - "Брехня з присмаком правди. Книга друга, Єва Басіста"

Життя наче знову повернулося в старе річище. Ральф ходив на роботу, а я вдома займалася своїми справами - нічого майже не робила. Сиділа цілими днями у соціальних мережах та час від часу у голові проносилася згадка про Євгенія. Але кого я обманюю. Мій мозок постійно думав про нього. Я навіть намагалася сама собі пояснити для чого це роблю, адже вибір зроблений - Лауда. Однак серце в грудях боляче билося та вимагало Маланюка.

І як його заспокоїти? Як переконати себе, що мій колишній шеф не потрібний мені? Про що варто думати, щоб забути його? Які ліки треба вживати, щоб не переживати таку хвилю емоцій? Я не знала...

Моє тіло лежало на дивані. Мабуть, щоб не думати про непотрібні речі мені варто зайнятися чимось корисним. Приготувати вечерю? Ні! Зараз тільки десята ранку. Прибрати квартиру? Ні! Це кожного тижня робить спеціальна служба. Тоді чим?

Може поїхати на шопінг? Купити собі ще десять пар туфель та двадцять суконь? А може сісти нафарбуватися, а потім ходити з телефоном по квартирі, зробити триста фотографій зі своїм обличчям, а потім обробляти в редакторі та гадати, яку викласти у соціальні мережі?

Щось мені це також не сильно імпонувало. Навпаки абсолютно не хотілося привертати до себе увагу. Було бажання заховатися від світу десь у печеру та сидіти там, поки відчуття тривоги не збере свої речі та не піде геть з мого тіла. А якщо так буде завжди? Так можна зійти з розуму... Як я ж хочу того спокійного життя, що в мене було раніше. Тепер я дуже сильно шкодую, що не цінила його, а розмінювала себе на різні дрібні негаразди, роблячи їх дуже серйозними. Як же це смішно. Ми розуміємо, що нам дійсно жилося краще лише тоді, коли потрапляємо у халепу. І, на жаль, це правда.

Я піднялася з дивану та підійшла до вікна, яке відчинила навстіж та сіла на підвіконня. Це небезпечно, якщо брати до уваги правила безпеки, але мені подобалося дивитися на цей неймовірний краєвид без скляного захисту. Мені кортіло відчувати його, де моє тіло лоскоче теплий вітер, бо на дворі знову стояла спека.

Мій ніс втягував повітря. Рецептори відчували запах міста, який складався із запаху парфумів, заліза та постійного хвилювання. Люди, які мешкають в бетонних лісах, частіша відчувають тривогу, а ніж жителі маленьких сіл. Цікаво, а чому така відмінність? Мабуть, у тому, що їм є завжди чим зайнятися та про що думати. Зірвалася буря - аби картоплю град не побив чи не зробив якоїсь іншої біди. А чи зміняться мої думки, коли з неба почне литися дощ? Звісно, що ні...

Я злізла з підвіконня та кинулася до свого телефону. Ніхто мені не писав та не дзвонив. Це добре. Тому я одразу почала робити те, до чого ніяк не могли дотягнутися руки - стала шукати психотерапевта, який би допоміг мені розібратися з моїми проблемами та повернути мені старе життя, де недоварені макарони були для мене проблемою світового характеру...