Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

що вчинив неправильно, і сказав, що вже пізно, треба йти. Нунція встала і звернулася до доньки наполовину погрозливим і наполовину прохальним тоном. «Спершу, – скаржилась вона, – ти подарувала нам життя в достатку, а потім знищила нас: твій брат почувається зрадженим і не хоче тебе бачити, батько відрікся від тебе. Ліно, я не прошу тебе, щоб ти помирилася з чоловіком, це неможливо; але, будь ласка, з’ясуй усе хоча б з родиною Солар. Через тебе вони забрали все, і ми, родина Черулло, Ріно, твій батько, знову стали ніким».

Ліла вислухала її, а тоді майже виштовхала за двері зі словами: «Ма, ти краще більше не приходь». Те ж саме вона гукнула і до Пасквале.

31

Забагато проблем водночас: почуття провини щодо Дженнаро та Енцо; важкі робочі зміни, понаднормова робота, безсоромність Бруно, родина, яка прагнула знову вчепитися в неї, а ще присутність Пасквале, який не зважав на її холодність. Він ніколи не ображався, весело вривався у помешкання, силою тягнув Лілу, Дженнаро та Енцо у піцерію або ж віз їх в містечко Аджеролу, щоб хлопчик міг погуляти на свіжому повітрі. Але насамперед він намагався залучити Лілу до своєї діяльності. Примусив вступити до профспілки, хоч вона не хотіла і зробила це тільки для того, щоб допекти Соккаво, якому це напевно не сподобається. Приносив їй всілякі брошурки, дуже стислі, ясні й зрозумілі, на такі теми, як зарплатня, укладення договорів чи тарифні сітки, добре знаючи, що, хоч сам їх навіть не гортав, Ліла раніше чи пізніше все прочитає. Потягнув її разом з Енцо і Дженнаро на вулицю Рів’єра-ді-К’яя, на маніфестацію за мир у В’єтнамі, яка перетворилася на всезагальне сум’яття: літало каміння, фашисти провокували, поліцейські напирали, Пасквале махав кулаками, Ліла лаялася, а Енцо проклинав ту хвилину, коли вони вирішили взяти в цей гармидер дитину.

Але в той час сталися дві важливі для Ліли події. Якось Пасквале наполіг, щоб вона прийшла послухати одну відповідальну товаришку по партії. Ліла погодилась, бо їй стало цікаво. Та вона мало що почула з доповіді – щось про партію і робітничий клас – бо та відповідальна товаришка прибула із запізненням і, коли зібрання врешті почалося, Дженнаро завередував, Лілі довелося його заспокоювати, і вона то виходила на вулицю погратися з ним, то верталася до зали, то знову виходила. Але того, що вона почула, вистачило, щоб зрозуміти, яка велична ця жінка і як сильно вона відрізняється від усієї тієї робітничої та дрібнобуржуазної публіки, яка її слухає. І коли Ліла помітила, що Пасквале, Енцо і ще дехто незадоволені словами доповідачки, то подумала, що вони несправедливі, їм би треба бути вдячними цій освіченій жінці, яка погодилася змарнувати свій час задля зустрічі з ними. Коли Пасквале виступив з надто різкою критикою, уповноважена товаришка розсердилась і роздратовано вигукнула, надриваючи голос: «Годі, я зараз встану і вийду!» Ця реакція сподобалась Лілі, і вона відчула себе на її боці. Але, як зазвичай, усередині в неї вирували суперечливі почуття. Коли Енцо вигукнув, підтримуючи Пасквале: «Товаришко, якби не ми, тебе б не було, і ти стоїш там, бо ми цього хочемо, і підеш звідти, лише коли ми тобі скажемо!» – Ліла змінила думку і раптом відчула, що поділяє всесилля того «ми», і вирішила, що та жінка таки заслуговує на критику. Повернулася додому, сердячись на хлопчика, що зіпсував їй вечір.

Набагато жвавішими були збори комітету, до якого вступив охоплений манією діяльності Пасквале. Ліла пішла туди не тільки тому, що то було важливо для нього, а й тому, що той неспокій, який спонукав його до пошуків істини, здавався їй чимось позитивним. Комітет збирався в Неаполі, у старому будинку на вулиці Трибуналі. Вони поїхали туди машиною Пасквале, видерлися нагору знищеними, але монументальними сходами. Приміщення було велике, а людей мало. Ліла помітила, як легко відрізнити обличчя студентів від лиць робітників, красномовство керівників від мимрення посполитих. Невдовзі її роздратувала одна річ. Їй здалося, що студенти виголошують якісь лицемірні промови, і їхній неохайний вигляд дуже контрастує з мудрованими фразами. Зрештою всі вони торочили одне й те саме: ми тут, щоб учитися від вас (маючи на увазі робітників); але насправді у них уже були свої, чітко сформовані погляди на капітал, експлуатацію, зраду соціал-демократії, способи класової боротьби. До того ж вона побачила, що нечисленні дівчата, загалом мовчазні, весь час намагалися кокетувати з Енцо та Пасквале. Зокрема з Пасквале, адже вдачі він був вельми товариської і всі ставилися до нього з симпатією. Його вважали робітником, який хоч і мав членський квиток компартії, хоч і керував партійним осередком, усе ж без вагань ділився своїм пролетарським досвідом з іншими революціонерами. Коли спершу взяв слово він, а потім Енцо, студенти погоджувалися з усім сказаним, тоді як між собою постійно сперечались. Енцо, як завжди, говорив недовго, але змістовно. Натомість Пасквале, легко перестрибуючи з літературної мови на діалект і навпаки, розповів про успіхи політичної роботи на будівництвах провінції і запустив кілька полемічних стріл у бік студентів, які, мовляв, недостатньо активні. Урешті, без жодного попередження, згадав і її, Лілу. Назвав її на ім’я і прізвище – це, мовляв, наша товаришка, робітниця, яка працює на невеликому підприємстві харчової промисловості, і дуже її хвалив.

Ліла зморщила лоба й примружила очі, їй не подобалося, що всі дивляться на неї як на екзотичну тварину. І коли після Пасквале виступила дівчина – перша жінка, яка взяла слово – вона роздратувалася ще більше, бо, по-перше, дівчина говорила як по писаному, по-друге, вона кілька разів згадала Лілу, називаючи товаришкою Черулло, а по-третє, Ліла її знала: була то Надя, донька викладачки Ґальяні, наречена Ніно, яка писала йому на Іскію любовні листи.

Спочатку Ліла боялася, що Надя теж упізнала її, але дівчина нічим не виказувала, що знайома з нею, хоч майже весь час зверталася саме до неї. Зрештою, чому б вона мала Лілу впізнати? Хтозна, на скількох розкішних вечірках вона побувала і скільки тіней юрмилося в її пам’яті. Натомість Ліла бачила її один-єдиний раз, і Надя їй дуже запам’яталася. Ліла достеменно пам’ятала будинок на проспекті Вітторіо Емануеле, Ніно, усю ту молодь з хороших родин, книжки, картини, а також свої неприємні переживання й дискомфорт, який тоді відчула. Вона не витримала, підвелася, коли Надя ще говорила, і вийшла погуляти з Дженнаро, а лихі емоції, які громадились у неї всередині, не знаходячи виходу, лещатами стиснули їй шлунок.

Утім, невдовзі вона повернулася, вирішивши