Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

— Колю, якщо ти мене хочеш обдурити, то знаєш, чим це тобі угрожає.

Він нєрвно хитав головою.

— Не знаєш?

— Я не знаю, хто це зробив.

— А я знаю, що ти брешеш. Ну, дивись. Мені нічого відкривати дєло через убиту пташку. Понімаєш? — він кивнув. — Але якщо почнеться війна голуб’ятників, я буду знать, хто її почав. Понімаєш?

Він знову кивнув. Уже зовсім злякано.

— То ти скажеш, хто це?

Коля ковтнув слину і знову захитав головою. Я б його додавив — а чо ж нє? Але не мав на те часу. Мені треба було знати, куди піде звідси слєдуватєль прокуратури. Як же його фамілія? Він ішов по Клубній, нікуди не звертаючи й не озираючись. Зовсім не як міліціонер. У нас уже звичка — все помічати, постійно озиратись, у все пхати носа. Видно, з дому він вийшов сьодні рано, бо малював на мокрому піску розводи широкими штанинами свого світло-коричневого костюмчика, на якому кожна крапля утворювала п’ятно, наче то була олія. Без зонтика. Та й то. Уявляєте собі міліціонера зі зонтиком?

Спочатку я думав, що по Кабельному він поверне на Очаківську, а там і міліція. І там ми познайомимось, і я тоді довідаюся, що він робив у моєї подозріваємої на Клубній. Але він проминув Кабельний і пішов далі, нікуди не звертаючи. Настрій у нього, здавалося, нічо, бо йшов неспішно, зазираючи за паркани й тини, щось ніби навіть насвистуючи, часом клюючи пізні вишні чи абрикоси з дерев.

Дійшовши до Веселинівської, він раптом побіг через дорогу, а я ж бігти не міг, як ви понімаєте, щоб його не спугнуть. Я прискорив кроки, але на Веселинівську не вийшов, а визирнув з-під черешні на розі. Навскоси через дорогу стояв автобус, люди в нього повільно заходили, уже всередині зупинялися біля кондуктора, тому й очередь. Слєдуватєля не видно. Або він уже в автобусі, або пішов далі, на Очаківську. А міг і в парікмахерську зайти, щоби звідти подивитися, чи ніхто за ним не стежить. Я почекав, поки автобус важко від’їхав від зупинки. У вікнах нібито нікого в коричневому костюмі не було, але, знаєте, роздивитися дуже важко, коли мокрі вікна і стіко народу. Коли автобус уже минув Клубну, я вийшов із-під черешні на Веселинівську й повернув праворуч. Якщо він іде по Очаківській, я його побачу. Якщо сховався в парікмахерській, то все одно ж вийде звідти. Нащо йому бачити, як я стовбичу під деревом!

На Очаківській його не було, тож, значить, поїхав у свою прокуратуру. Думаю, він мене не помітив. Та й чого йому було озиратися? Бандит чи що? Він слєдуватєль, йому остерігатися нічого. Але те, що не зайшов до міліції, — недобре. Може, це вони там щось під нас копають?

Я в послєдній раз глянув на парікмахерську — і, як по мановінію мого погляду, двері її відчинились і вийшов слєдуватєль прокуратури. Обласної. І пішов прямо до мене. Ох, як же я оплошав! Це ж кажному було би зрозуміло, що звідти він піде до райвідділу. Щоб не зустрічатися з ним, я повільно перейшов через Очаківську й зайшов у «Піскарь». Там були сутінки. Я махнув офіціанту Сірожі — й прожогом до туалету. Щоб натурально виглядало. Бо що як він за мною зайде, щоби перевірити, чого я тут роблю, й заодно придивитися до мене. Бачив же мене на Клубній, не міг не запомнить. А тут знову я!

Я побув у туалеті, скіки положено, і вийшов. Сірожі на місці не було, то я спокійно пішов до виходу. Очі мої вже до полумраку звикли. Аж раптом за спиною голосок: солоденький і хвацький одновременно. Я його зразу впізнав. Це ж той самий слєдуватєль. Коли зустрічав його на суді, так од його неіскрєнного голосочка блювать хотілось. І тут знов:

— Можна до вас?

Я оглянувся і вспів побачити, як він зайшов у кабінет Лідії Інокентівни. Опа! Це вже інтересно. Слєдуватєль зайшов, а Сірожа зачинив за ним двері й постояв хвилиночку, прислухаючись до того, що в кабінеті дєлаєцця. Я рішив не ждать. Тихо вийшов із «Піскаря», наче й не бачив нічого. Краще вже не мозолити йому очі, цьому слєдуватєлю. В отдєлєнії побачимося.

До райотдєлєнія я підійшов із тилу. І діжурний на дверях зразу звернув на це увагу:

— Що це ти, Ревміре, городами на роботу ходиш? Та ще й по-гражданкі?

— Багато знатимеш — розжалують, — грубо пошутив я, щоб він замовк і подумав, чи це я не наврочую йому.

У дєжурного були для мене документи. Один, власне. Заява громадянина Хруща про те, що ключі знайшлися, тож він просить припинити разбор його дєла.

Опа! Такого повороту я не ожидав. Як це так знайшлися? Що це за прохання таке? З якого біса? Я аж зупинився в коридорі перед своїми дверима. І усьо гляжу — глаз не отвожу. От чесно кажу: в мене аж дих перехопило! Отак, значить, посіє людина руб — і в міліцію. Знайдіть мій карбованець! Бо його вкрали. І про всяк випадок — сусідські діти, бо більше нікому. А потім проходять два дні: «Ой, звиняйте, люди добрі! Знайшовся руб за підкладкою!». А міліція — це вам що? Це бюро добрих услуг?

Е-е, ні! Так не буде, товаришу Хрущ! І фамілія ж яка гнусна — майже Хрущов. Нічо! Наша партія з Хрущовим справилася, і на Хруща знайдем управу.

«Так, що робити?» — подумав я логічно. Іти з заявлєнієм до начальника — це глупо. Треба спочатку доложить йому, що ми під ковпаком, а тоді вже, якщо спитає, розповісти про заяву як анигдот. Я підійшов до свого кабінета й зупинився. Якщо Петровича нема, буде мені проблема. Я обережно поторгав двері, щоб, якщо хтось у коридорі побачить, не зрозумів, що це я перевіряю: відчинено чи ні. Виявилося, що Петрович на місці. Слава богу! Я зайшов і поклав заяву в сейф. Петрович широко усміхнувся на всі вибиті зуби:

— Ховай, це правильно. Ціліша буде.

— Цілкіша, — відповів я, і Петрович зареготав.

Справа в тому, що ключ від сейфу — в шухляді Петровичевого столу, якої він не замикає.

Він дуже смішно сміється. Такий гучний швидкий регіт. І голосочком значно тоншим, ніж розмовляє. Як зарегочеться, зразу ж сміються і всі навколо. Бува, коли почне хтось анигдоти травить у курилці, так усі покотом валяються від сміху. І не так з анигдотів тих, як