Читати книгу - "Майстер корабля"

Я побігла, як божевільна, до таксі і поїхала до Дуомо. Вже сутеніло; годинник показував 7.20. Там нікого не було. Я поїхала додому. Коли я сиділа на м'яких подушках таксі, я подумала, що це не випадковість, що так треба, щоб ми не зустрічалися вже ніколи. Засвітилися ліхтарі. У тебе не було такого стану, ніби на тебе обвалюється будинок?

Було темно і зовсім вечір, коли я повернулася до свого дому. Я була страшенно квола. Не могла йти, і підтримувало мене лише те, що навкруги сіріли стіни, до яких можна притулитися.

Я не встигла закінчити думки — “То чому ж він не їде до мого будинку?” — як побачила таксі, що їхало помалу повз будинків на площі. Я швидко одійшла в тінь дому. Таксі зупинилось майже передо мною, і якийсь голос вимовив: “Ні, це не той будинок”. Я хотіла вибігти вперед і впасти до коліс, але мене щось затримало. Таксі помалу повернуло й почало зупинятись біля кожного будинку. Це була тяжка боротьба.

То мені хотілося побігти, то я не могла рушити з місця. Цих п'ять хвилин, що таксі кружляло по площі, здалися мені за вічність.

А тепер, Дружочок, найбільше й найголовніше я хочу сказати: я побачила Богдана. Уяви собі порожній берег, безконечний пісок. Море набігає на берег і шумить пустельне й задумливо. На піску, розпластавшися, лежить людина. Обличчя її я не бачу крізь туман. Тут змішуються риси Богдана й італійського красуня. Ліхтар на розі, — ні, це не ліхтар, а маяк, — крізь млу дивиться на мене. Я нахиляюсь до людини на піску, я цілую її в холодні чудно губи. Я цілую її, а на губах у мене вапно з холодної стіни. Людина встає, і по обличчю я бачу, що вона перемогла море. Вона йде понад водою, і хвилі покірно лягають до її ніг, заграючи з людиною, як заграє звір із своїм володарем. Людина йде, а цокіт її ніг по каменю, — ні, це не ноги, а підкови коней на площі, — вібрують і проривають пустельну тишу. Я відчуваю себе степом, у який падає зерно і пісня жайворонка, я відчуваю себе полониною, в яку ллються води, я бачу себе лісами, які збирають світло сонця. І я падаю йому в обійми, відчуваю його холодну шию — ні, це ліхтар на площі біля мого дому, — і плачу, плачу.

Коли я піднесла голову — таксі вже не було на площі. І наче камінь упав мені з душі. Я йшла східцями нагору й повторювала собі ніби молитву: “Треба додому вертатися. Треба додому вертатися. Додому вертатися”. Я написала тобі все до дрібниць. Приготуй мені прощення гріхів. На цей раз я грішила думкою. Можеш вірити мені, що я нічого не замовчала. А чому я все відчувала — не знаю сама. Дякую, що ти вислухав мене. Цілую тебе ніжно. Твоя Т.

Р. S. Тепер ти віриш, що мій друг? Я ж бо нікому не розповім цієї пригоди”.

XII

Я прочитав листа, де так чудно було помішано чуття й розум народженої жінки. Я впав на ліжко, заплющивши очі, і віддався на волю хвиль, що підкидали й несли моє тіло. Я не сказав жодного слова, що пустило б чуття розтікатися звуками в повітрі. Але, взявши люстерко в руку, я був із собою віч-на-віч. “Давай-но поміркуємо”, — сказав я люстеркові. “Давайте”, — відповіло воно. “Такого листа досить вам?” Люстерко промовчало, ховаючи глибокі посмутнілі очі. “То як же нам далі?” — не вгавав я. Та люстерко вмить спалахнуло: “Спокійніше. Тримайте нерви. Кличте сюди розум, із яким ви починали справу. Тремтять руки? Випийте води. Ага, — з вином краще. Пийте, пийте. Губами”.

Голова моя прояснювалась. Творець Галатеї закохався. Яка стара історія! “Вона любить матроса”, — сказав я. “Ви вартий матроса”, — відповіло люстерко. “Вона хоче матроса!” — крикнув я. “Фізично, бо розум її належить вам”, — відгукнулося люстерко. “Вона моя!” — закричав я. “Вона може бути й вашою, але втече однаково до матроса. Бо виповнилися її часи. Ви розбудили в ній волю перемогти своє вчорашнє, і вона тепер іде в обійми матроса, як хмарка пливе за обрій”.

“А Сев? — сказав я по мовчанці. — Невже і він безсилий? Ця жінка належить нам цілком”. — “Він такий, як і ви. Вам віддають розум і думки, ви обоє виявляєте процеси, показуєте волю до здійснення, можете й здійснювати, але не вам зупинити ті струмені, що їх ви викликали з надр”.

Я стиха підвівся і підійшов до розчиненого вікна, у яке видно було море і маяк. Бути мудрішим за себе — от завдання! Невже тільки з болю народжується велич подій? І чи потрібно стати конче матросом? Загубити можливість шукати на землі вогні й ставити їх на берегах ріки в майбутнє?

Ранкове повітря несло з моря лагідність. Я почав роздивлятися гавань і вулицю, як перед походом. Учорашня канонерка стояла на рейді. Я вирішив подзвонити до Директора. “Він уже на фабриці”, — відповіли мені. Я подзвонив на фабрику, і між нами відбулася така розмова.

Д и р е к т о р: Ти що — заспав сьогодні?

Я: Є щось негайне?

Д.: Я пришлю зараз машину. Наскочила важлива подія.

Я: Ти дзвонив у справі Богдана?

Д.: Розповім на словах. Не барись.

Я довго не клав трубки, дослухаючись, як на станції щось гуло й зумкало. “Покладіть трубку”, — сказала телефоністка. Я поклав і оглянув себе — чи все на мені є і чи можна так стати перед важливими подіями.

Так я й простояв, знову замислившись, до приїзду машини з фабрики. Я сів біля шофера, і ми помчали вдвох по рівних вулицях. Біля знайомої пивної нас зупинив фабричний шофер. Ми погасили машину і зайшли пересидіти радість зустрічі. Трьох пляшок було цілком досить. Ми вийшли ще більш дружні й за якихось п'ять хвилин були на місці. Перший кінооператор фабрики стояв на ґанкові