Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

Лахудрик дуже засмутився, зрозумівши, що він та­кож не може пройти крізь склепіння ані у видимому, ані у невидимому стані.

Врешті Аскольдові набридло стовбичити посеред галявини з піднятою рукою, і він, жестами попередив­ши, що розвагу закінчено, згорнув щита.

— То виходить, що цим жезлом можна не пустити кудись домовика або й полонити його? — спитав Ла­худрик Андрія.

— Розумієш, пане бакалавре, — Андрій по-доброму зібрав зморшки навколо своїх пронизливо-синіх очей, — природа створення та існування таких сутнос­тей, як, наприклад, ти, ґрунтується на поєднанні, як казатимуть маги у двадцять першому сторіччі, біохвильових та електромагнітних явищ. Коли ти переходиш у стан невидимості, то являєш собою розумне біополе. Ось. Щит — це теж поле, тільки, на відміну від тебе, його джерелом є енергія, яку генерує жезл, і воно не має власного розуму і власної волі. Природа вашої енергії цілком відмінна. Ось. Тому ти й не можеш його долати. Аскольде, підійти сюди. Ільку, ти теж. Правицями візьміться за жезл. Аскольде, подумки попроси жезл слухатися також Ілька.

Зверху на їхні стиснуті навколо скіпетра руки Апостол поклав свою велику долоню. Аскольд відчув раптовий приплив тепла, потім легеньке тремтін­ня — і все.

— Спасибі, — подякував Андрій. — Я навчу Іль­ка всього, що йому слід знати, аби правильно керу­вати властивостями жезла Аратти. Тобі ж, Асколь­де, це знання, схоже, дано від народження. Прислу­хайся до себе — і все робитимеш правильно! Га­разд, зараз вам із Лахудриком уже час відпочити. Ходіть здорові.

Аскольд і домовичок попрощалися з усіма й, пірнув­ши у браму, опинились у печері Куба.

Зберігаючи граничну обережність та використо­вуючи телепатичні здібності Лахудрика, вибралися через вузенький лаз у Ближні печери, з них на по­двір’я біля Хрестовоздвиженської церкви і поспіши­ли на зупинку маршрутки, аби дістатися до Майда­ну. Та вулиця Мазепи виявилася перекритою міліці­єю через візит якогось іноземного прем’єра. Мар­шрутки не їздили.

— Ми з тобою два лохи, ги-ги-ги і ще ги-ги! — Ла­худрик раптом подумки покепкував з них. — Коли Книга здатна створювати брами у місця, де вона вже була, то ми хоч зараз можемо опинитися вдома.

Аскольд ляснув себе долонею по лобі, швидко за­йшов до найближчого підворіття, аби сховатися від перехожих... і за півхвилини стояв уже у власній кімна­ті. Задоволений, що заощадив трохи часу, перевдяг­нувся та рушив на вечірку.

***

Квартиру Люсьчиного хлопця Льоші не можна було назвати затишною: студіо, облаштоване в стилі мінімалістичного хайтеку, де стінами відділявся лише су­міщений санвузол, а замість столу та стільців просто на килимовому покритті підлоги лежали скатертина та кілька яскравих східних подушок. Ліжко заміняв двоспальний жорсткий матрац, а в кутках під стелею та на підлозі було закріплено потужні колонки музич­ної квадросистеми. Над скляним столиком для ком­пакт-дисків, на стіні, висів плазмовий телевізор. Під іншою стіною розташувалася невелика кухонна стінка з шинквасом і двома барними стільцями біля неї.

Бенціон, заздалегідь попереджений про те, що їсти-пити доведеться напівлежачи, надягнув джинси і кар­тату байкову сорочку. Він приніс два величезні пакун­ки з дорогою випивкою й делікатесними наїдками: чорною і червоною ікрою, пліснявими сирами, м’ясни­ми та рибними баликами, горіхами й фруктами. Люсь­ка з Христиною заходилися розставляти тарілки на скатертині. Удвох молоді жінки швидко накрили галя­вину. Пінський запропонував приступати до аперити­ву й розлив у келихи прохолодне біле «Бордо». Аскольд запізнювався. Розмова, що після формального зна­йомства Бенціона з Христиною якось не клеїлася, піш­ла веселіше. Пінський розпитував аспірантку про її ро­боту, розповідав про свою країну. Люська трохи нуди­лася, та коли її клієнт ненав’язливо почав розпитувати про колег Христини, і собі докинула кілька слів.

Нарешті прийшов Аскольд. Одразу ж «лягли до сто­лу». Спроби обох жінок надати атмосфері веселої без­посередності давали жалюгідний результат, на всі Бенціонові намагання завести мову про інтереси та уподобання хлопця той відбувався одноманітними й лаконічними відповідями. Кілька разів переривав діа­лог, виходячи до коридору комусь дзвонити. Врешті не витримав невидимий Лахудрик.

— Ти що, прийшов сюди псувати настрій собі й лю­дям?— сердито забубонів він у хлопцевій голові. — Пінський, між іншим, абсолютно захищений від ска­нування його думок — я не можу пробитися у його мозок, бодай трохи. Зате Люська, капость, — просто кни­га розгорнута. Саме вона умовила Христину притягну­ти тебе сюди, вона ж і з ворожкою її звела, і менталь­ний трунок передала, хоча думала, що то лише каталізатор для приворотного зілля.

— А навіщо вони це зробили, можеш довідатися? — подумки поставив запитання хлопець.

— Ні, вона про це зараз не думає. Аскольд вирішив трохи пожвавити розмову.

— Ви займаєтеся пошуком раритетів іудаїки в Укра­їні? — спитав у Бенціона.

— Так. Я працюю в архівах і музеях, щоб ввести у на­уковий обіг якомога більше історичних документів та предметів культу. Це має суто наукове значення, але багато людей у вас вважають, що це робиться, аби по­тім пред’явити претензії на них з боку офіційної влади моєї країни та вивезти з України.

— А хіба це не так? — у лоб поставив запитання Ас­кольд.

— Ну, і в Україні відкривається все більше синагог та центрів іудаїки, сюди, на могилу цадика Нахмана[23] в Умані, здійснюють прощу тисячі хасидів з усього світу. Отже, ці речі можуть бути цілком придатні для вико­ристання за первісним сакральним призначенням, — приязно пояснив Пінський.

— А про які саме предмети йдеться? — спитала Христина.

— Перш за все сувої Тори — святого письма іудеїв, потім так звані корони Тори, вони здебільшого срібні; указки, якими ті, хто її читав, водили по рядках, бо не можна торкатися цих святих написів пальцями, шестисвічники-менори і ще багато чого іншого. У вас, у Музеї історичних коштовностей, дуже пристойна ко­лекція предметів іудаїки, при нагоді подивіться.

— Зробили якісь відкриття? — підтримав розмову Аскольд.

— Так. Нещодавно в Житомирському обласному архіві віднайшли раніше невідомі сувої, що потрапи­ли туди ще до війни. Та найбільше мене цікавить збір переказів про Давидів скіпетр. Дехто вважає, що його виготовлено саме тут, і він має надприродні властивості. — Пінський уважно дивився просто в обличчя Аскольдові.

— Тепер нарешті зрозуміло, чого йому від тебе тре­ба! — прокоментував Лахудрик.

— У скіфських і сарматських курганах інколи знахо­дять ритуальні жезли шаманів і жерців цих народів. — Аскольд зумів зберегти незворушність і далі вести розмову рівним тоном. — Минулого року знайшли та­кий. Дерев’яна основа не збереглась, але