Читати книгу - "Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані, Мартін Макдонах"

мову) «Вань сунь чай», і в такій їхній шапочці. Одні люди вважали, що він мудрець, а інші люди вважали, що він гидкий і страшний, бо він же жив на вершку тієї великої довбаної вежі. Та хоч би як, а ніхто з ним не балакав багато-багато років. Люди навіть не знали, живий він чи вже вмер. Зрозуміло, що він був живий, бо інакше він не був би в цій оповідці. Ото він сидів на своїй вежі й робив математичні розрахунки, і придумував усякі конструкції, креслив креслення, винаходив винаходи і все таке. Ну, винаходив те, що не було ще винайдено, і в нього на стінах були поприколювані папірці — може, з мільйон — і по всій кімнаті вони валялись, і в цьому було все його життя, в усіх цих штуках. Він був вище всього мирського. Креслення, розрахунки — це єдине, що його цікавило. І він визирнув у вікно та й бачить, що за милю від нього, тепер уже за півмилі, йде глухий хлопчик, а ще за дві милі, ну, може, за три милі, гримить і наближається поїзд. І той дід оцінює ситуацію — і правильно оцінює. «По рейках іде глухий хлопчик. Глухий хлопчик не чує, що ззаду прямо на нього мчить поїзд. Глухого хлопчика поїзд розчавить». Отож...

КАТУРЯН: Як він знає, що хлопчик глухий?

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Га?

КАТУРЯН: Як він знає, що хлопчик глухий?

ТУПОЛЬСЬКИЙ (подумавши): Він побачив слуховий апарат!

Катурян усміхається, киває. Тупольський полегшено зітхає.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він вийняв його з сумки. Отже, дід бачить глухого хлопчика і бачить поїзд, але не біжить, щоб урятувати малого чи щось таке, як зробила б усяка нормальна людина, хоч він і доволі близько. А що ж він робить? Нічого не робить. Не робить нічого, але починає щось вичислювати, на аркуші паперу, робить якісь розрахунки на підставі, думаю, швидкості поїзда, довжини рейок та швидкості, з якою йдуть хлопчикові ніжки. Старий вираховує, в якій точці колії поїзд уріжеться бідолашному глухому хлопчикові в його нещасну спинку. Ну, хлопчик собі йде, нічого не помічає, поїзд собі гримить ближче й ближче, і хлопчик уже за тридцять кроків од підніжжя вежі, коли дід закінчує розрахунки і виявляє, що поїзд розчавить хлопчика рівно за десять кроків од вежі. За десять кроків од підніжжя вежі. Дідові все це вже стало нецікаво, він складає з розрахунків паперового літачка, запускає його з вікна й повертається до роботи, одразу забувши про бідолашного глухенького хлопчика. (Пауза.) За одинадцять кроків до підніжжя вежі глухий хлопчик стрибнув убік од рейок, щоб уловити паперового літачка. Поїзд прогримів повз нього.

Катурян усміхається.

КАТУРЯН: Доволі непогано.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: «Доволі непогано». Це краще, ніж усе твоє сміття разом узяте. «Сто один спосіб ухекати п’ятирічну дитину».

КАТУРЯН: Ні, оповідка не краща, ніж усі мої, але доволі непогана.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вибач, я що, поновив дозвіл говорити мені всяку бридню? Моя оповідка краща, ніж усі твої.

КАТУРЯН: Так, краща. І дякую вам іще раз, що врятуєте мої не такі цінні твори в моїй кримінальній справі.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Гм.

Пауза.

КАТУРЯН: Але як ця оповідка узагальнює ваші погляди на світ? Чи ваші погляди на роботу слідчого?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: О, ви ще не зрозуміли? (Гордо.) Старий мудрець — це я. Він цілий день сидить у своїй вежі, робить розрахунки, його мало що пов’язує з ближніми. Глухий нерозвинений хлопчик — це ближні. Він собі йде, нічого не помічає, навіть не знає, що на нього мчить здоровенний поїзд. А я знаю, що йде поїзд, і точністю моїх розрахунків, і точністю запущеного літачка у відповідну мить я врятую малого ідіота від поїзда, тобто врятую ближнього від злочинців і не почую за це ні слова вдячності. Глухий хлопчик не подякував дідові. Він собі грався з дрипаним літачком. Та це не має значення, мені не потрібні подяки. Мені головне знати, що, оскільки я гарую на слідчій роботі, той хлопчик урятується від поїзда. (Пауза.) Хіба що, як у вашому випадку, я мушу знайти машиніста, який уже переїхав бідолашного малого задрипанця, а потім повернувся й перечавив усіх його дружків.

Пауза.

КАТУРЯН: То старий знав, що глухий хлопчик ловитиме літачка?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Так.

КАТУРЯН: О.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ви що, не зрозуміли?

КАТУРЯН: Ні, я подумав, що хлопчик зловив його випадково.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Ні. Старий мудрець хотів урятувати хлопчика. Тому й запустив літачка.

КАТУРЯН: О-о.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він дуже добре запускає літачки. Він усе робить дуже добре.

КАТУРЯН: Але ж він потім відвернувся, ніби йому все одно?

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Він відвернувся, бо він так добре запускає літачки, що йому не треба й дивитися, куди той полетить. На додачу він знає: «О, недорозвинений хлопчик. Він любить паперові літачки. Він обов’язково стрибне, щоб його вловити». (Пауза.) Хіба це було не ясно?

КАТУРЯН: Думаю, могло б бути ясніше.

Тупольський киває, думає про це, потім згадує, хто він такий і сідає «офіційно».

КАТУРЯН: Я знаю, як можна зробити ясніше.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Сиди! Я від тебе літературних порад не приймаю!

КАТУРЯН: Та ні, я хотів...

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Це ти міг би зробити ясніше, сказавши, чи дівчинка, яку ви замордували три дні тому, була жива чи мертва, коли ви заривали її в землю. Оце ти міг би зробити ясніше. А я можу зробити ясніше, що іще одна секунда і я розізлюся так, що спалю всю твою писанину, не дивлячись, що я там обіцяв.

Тупольський бере Катурянові твори й виймає з кишені сірники.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Робити ясніше?

КАТУРЯН: Благаю вас, Тупольський. Ваша оповідка дуже добра.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Моя оповідка краща за всі твої.

КАТУРЯН: Ваша оповідка краща за всі мої.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: І в ній ясно, що старий хотів урятувати глухого хлопчика.

КАТУРЯН: Це цілком ясно.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Вам не сподобалося тому, що глухий хлопчик наприкінці не гине!

КАТУРЯН: Мені сподобалося, Тупольський. І не треба нічого робити. Не треба палити моїх творів. Чесно, мені сподобалась ваша оповідка. Я був би щасливий, якби це я її написав. Чесно.

Пауза.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Був би щасливий?

КАТУРЯН: Так.

Пауза. Тупольський кладе Катурянові твори.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: Я все одно б їх не спалив. Я людина слова. Якщо людина дотримує свого слова, то і я дотримую свого.

КАТУРЯН: Я це знаю. Я вас за це поважаю. І знаю, що вам байдуже, поважаю я чи ні, та попри все я поважаю вашу принциповість.

ТУПОЛЬСЬКИЙ: А я поважаю, що ви поважаєте. Які ми взаємоповажальні. Так прикро, що через двадцять хвилин я