Читати книгу - "Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль"

твоїм приятелем. Мені здалося, що він розгадав мою таємницю. Під прізвищем Армітедж я праце­влаштувався до лондонського банку й під тим самим прізвищем був засуджений за порушення законів країни й приречений на заслання. Не думай про мене погано, мій хлопчику. Це був так званий борг честі: щоб сплатити його, я скористався чужими грішми, будучи впевнений, що поверну, перш ніж їх почнуть шукати. Але зла доля переслідувала мене.

Гроші, на які розраховував, я не отримав, а раптова перевірка виявила в мене недостачу. На це могли зараз б поглянути крізь пальці, але тридцять років тому законів дотримувалися суворіше, ніж тепер. І ось, коли мені було всього двадцять три роки, я, у кайданах, як кримінальний злочинець, разом із тридцятьма сімома іншими в’язнями, опинився на палубі «Ґлорії Скотт», що вирушала до Австралії.

Це зі мною трапилося п’ятдесят п’ятого року, коли Кримська війна[1] саме була в розпалі й кораблі, призначені для перевезення в’язнів, переважно виконували транспортні рейси в Чорному морі. Ось чому уряд був змушений скористатися для відправки засуджених до заслання маленькими й не дуже придатними для цієї мети корабликами. «Ґлорія Скотт» возила чай із Китаю. Це було старомодне, неповоротке судно, нові кліпери легко обганяли її. Її водотоннажність становила п’ятсот тонн. Крім тридцяти восьми арештантів, на її борту перебували двадцять шість людей, котрі складали екіпаж, вісімнадцятеро солдатів, капітан, троє помічників капітана, медик, священик і четверо вартових. Отже, коли ми відійшли з Фалмуту, на борту «Ґлорії Скотт» перебувало близько ста осіб. Перегородки між камерами були не дубові, як годилося б на кораблях для в’язнів, а тонкими та неміцними. Ще коли нас привели на берег, якийсь чоловік звернув на себе мою увагу, і тепер він опинився поруч зі мною на кормі «Ґлорії». Це був юнак із гладким, позбавленим волосся обличчям, із довгим, тонким носом і масивними щелепами. Тримався він незалежно, хода в нього була важка, завдяки величезному зросту він височів над усіма. Я не бачив, аби хтось сягав йому хоча б плеча. Впевнений, що зросту в нього було не менше, аніж шість із половиною футів. Серед сумних і втомлених пик енергійне обличчя цього юнака, на якому була написана непохитна рішучість, виділялося особливо різко. Для мене це було ніби світло від маяка в час шторму. Я зрадів, дізнавшись, що він мій сусід. Коли ж пізно вночі я почув чийсь шепіт, а потім виявив, що йому вдалося зробити отвір у перегородці, що нас розділяла, то це мене ще більше втішило.

«Гей, друже! — прошепотів він. — Як тебе звати й за що ти тут?»

Я відповів йому і, своєю чергою, поцікавився, із ким розмовляю.

«Я Джек Прендерґаст, — пояснив сусід. — Богом присягаюся, що ви чули про мене ще до нашого знайомства!»

Тут я згадав його гучну справу — дізнався про неї незадовго до мого арешту. Це був представник хорошої сім’ї, дуже здібний, але з невиправними схильностями. Завдяки складній системі обману він зумів виманити в лондонських торгашів величезну суму грошей.

«А, то ви згадали мою справу?» — з гордістю перепитав він.

«Дуже добре».

«У такому разі ви, можливо, запам’ятали ще одну її особ­ливість?»

«Яку саме?»

«Я отримав майже чверть мільйона, правильно?»

«Так подейкували».

«І ці грошей так і не знайшли, еге ж?»

«Не знайшли».

«Ну, і як гадаєте, де вони?» — поцікавився він.

«Не знаю», — видихнув я.

«Гроші в мене, — промовив він, голосно шепочучи. — Бог свідок, що я маю більше фунтів стерлінґів, ніж у вас волосся на голові. А якщо ви маєте гроші, сину мій, і знаєте, як із ними треба поводитися, то з їхньою допомогою зумієте чогось домогтися! Ви ж не думаєте, що така людина, як я, настільки залякана, що має намір протирати штани в цьому смердючому трюмі, у цій старій, прогнилій труні, на цьому благенькому кораблику? Ні, шановний містере, така людина насамперед подбає про себе та своїх товаришів. Можна покластися на таку людину. Тримайтеся за неї та дякуйте долі, що вона бере вас на буксир.

Такою була його манера розмови. Спочатку я не надав його словам жодного значення, але трохи згодом, після того, як він мене випробував та змусив урочисто присягнути, то дав зрозуміти, що на «Ґлорії» готується змова: вирішили підкупити команду та переманити її на наш бік. Десятеро в’язнів вступили в змову ще до того, як нас повантажили на корабель. На чолі цієї змови стояв Прендерґаст, а його гроші служили рушійною силою.

«У мене є друзяка, — сказав він, — чудовий, дуже чесний чоловік, він і має підкупити команду. Гроші в нього. І як гадаєте, де він зараз? Він капелан на «Ґлорії» — ось так! Цей чоловік з’явився на корабель в чорній сутані, із підробленими документами та з такою купою грошей, за яку тут усе що завгодно можна купити. Команда за нього — у вогонь і у воду. Він купив їх усіх разом за готівку, коли вони ще тільки наймалися. Ще він підкупить двох вартових, Мерсера, другого помічника капітана, а якщо знадобиться, то й самого капітана».

«Що ж ми маємо робити?» — поцікавився я.

«Як це що? Ми зробимо так, що червоні мундири солдатів стануть ще червонішими».

«Але ж вони озброєні!» — вигукнув я.

«У нас також буде зброя, мій хлопчику. На кожного мазунчика знайдеться пара пістолів. І ось, якщо в таких умовах ми не зуміємо захопити цей кораблик разом із усією командою, то нам нічого іншого не залишиться, як вступити до інституту для шляхетних дівчат. Переговоріть із своїм приятелем ліворуч і вирішить, чи можна йому довіряти.

Я з’ясував, що мій сусід ліворуч — юнак, який як і я, займався фальшуванням. Його прізвище було Eванc, але згодом він теж його змінив. Тепер це заможний та успішний чоловік, живе на півдні Англії. Він виявив бажання приєднатися до змови, бо бачив у цьому єдиний спосіб порятунку. Ми ще не встигли прибути в затоку, а змова вже охопила всіх в’язнів, лише двоє не брали в ній участь. Один із них був недоумкуватий, і ми йому не довіряли, а другий хворів на жовтяницю, тому від нього годі було чогось сподіватися. Спочатку ніщо не завадило нам опанувати кораблем. Команда була зграєю головорізів, ніби навмисне підібрана для такої справи. Фальшивий священик навідував нас, щоб підтримати. Приходив із чорною течкою, в якій нібито лежали брошури духовно-морального змісту. Відвідини відбувалися настільки часто, що вже на третій день у кожного з нас опинилися під ліжком напилок, пара пістолетів, фунт пороху й двадцять куль. Двоє вартових були прямими агентами Прендерґаста, а другий помічник капітана — його правою рукою. Проти нас були капітан, два його помічники, двоє вартових, лейтенант Мартін, вісімнадцятеро солдатів і медик. Та ми не накликали на себе жодних підозр, тому вирішили, не вдаючись до якихось запобіжних заходів, здійснити раптовий напад уночі. Однак усе сталося набагато швидше, ніж ми планували.