Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

таки дня розбалакався він із чорношкірим - людожером, як йому сказано. Звали його Сумасаї. Три роки він працював на плантаціях у Квінсленді, побував і на Самоа, і на Фіджі, і в Сіднеї; матросом на шхуні, що ходила від острова до острова, наймаючи робітників, одвідав він Нову Британію, Нову Ірландію, Нову Гвінею та острови Адміралтейства. Охочий до жартів та різних витівок, він у розмові з Берті додержувався капітанової лінії. Чи їв він людей? Аякже, багато. Скільки? Хіба всіх пригадаєш! Еге, білих також; м’ясо їхнє дуже смачне, аби тільки вони не хворі. А то якось із’їв він хворого.

- Ото гидке! - скрикнув він, згадавши про ту учту.- Мій зовсім заслаб. Живіт багато болів.

Берті здригнувся, але ще запитав про голови. Так, у Сумасаї заховано декілька голів - славні голови, добре висушені на сонці, задимлені як слід. Є голова одного капітана, з кудлатими бурцями. Сумасаї віддав би її за два фунти. Голови тубільців він віддав би й за фунт кожну. А то ще й дитячі - ну, ті гірше збереглись, їх можна б віддати хоч і по десять шилінгів.

Хвилин через п’ять цікавий Берті опинився на трапі поруч дикуна, що мав якісь страшні виразки на шкірі. Він порвався навтіки. Коли він спитав, яка саме в того хвороба, йому сказали, що проказа. Тоді Берті прожогом збіг униз і старанно помився антисептичним милом. Не один ще раз довелося йому того дня користуватися з антисептики, бо мало не в усіх тубільців на кораблі були небезпечні виразки.

Коли «Арла» об’якорилася серед мангрових боліт, уздовж поруччя коло борту протягнено по два ряди колючого дроту. Видима річ - ішлося не до жарту. А коли прибула на своїх човнах ціла юрма тубільців з луками й стрілами, списами та снайдерівськими рушницями,- Аркрайтові ще палкіше захотілося, щоб його подорожі настав кінець.

Того вечора тубільці не квапилися з судна. Дехто з них ще й огризався на помічника, як той казав їм їхати собі на берег.

- Стривайте-но, я їм зараз покажу,- сказав капітан Гансен, сходячи вниз.

Вернувшись, він показав Берті ніби динамітову паличку, прив’язану до рибальського гачка. Власне, то були просто завинена в папір пляшечка з-під хлородину і шматок звичайнісінького гнота. Та пляшечка ввела в оману і Аркрайта, і тубільців. Скоро капітан Ганзен підпалив гнота й зачепив своє приладдя гачком за пояс одному дикунові, як той пойнявся таким ревним бажанням опинитися на березі, що забув навіть зірвати пов’язку на стегнах. Гніт шипів і тріщав йому за спиною... Тубільці плигали в море, чіпляючися за колючі шпички. Берті вжахнувся,- та й капітан теж: він-бо зовсім якось забув про двадцять п’ять найнятих робітників, а кожному ж заплачено по тридцять шилінгів наперед. Всі вони метнулися втікати за борт разом з тим бідолахою, що за його спиною грізно шипіла хлородинова пляшечка.

Берті не бачив, що далі сталося з тією плящиною. Але саме тоді помічник запалив на кормі вже справжню динамітову паличку - звичайно, так, що ніякого лиха з того по сталося. А отже, Берті ладен був заприсягтися, що принаймні одного тубільця розірвало на шматки.

Втеча з «Арли» двадцяти п’яти найнятих робітників вийшла капітанові в сорок фунтів стерлінгів, бо не було надії вернути дикунів, що поховалися в густих чагарях. Капітан та помічник почали заливати своє горе холодним чаєм. Берті, одначе, й не подумав, що то чай, бо пили його пляшками з-під віскі; він бачив тільки, що дудлять вони дуже багато, і добре чув їхню суперечку, як сповістити адміністрацію про загиблого тубільця: чи, мовляв, той упав за буй, а чи помер на дизентерію. Нарешті обидва поснули, отож Берті, єдиному на кораблі білому, що лишився тверезий, довелося вахтувати. Боячись, що от-от нападуть на корабель дикуни з берега або збунтується команда, він простирчав на палубі аж до світання.

Три доби стояла «Арла» при березі, і щоночі капітан з помічником «пиячили», заживаючи холодний чай, а Берті вахтував замість них. Вони певні були, що на нього можна звіритись, а він так само був певний, що аби тільки живий зостався - викаже на них капітанові Малу.

Нарешті «Арла» об’якорилася біля плантації Реміндж на Гвадалканарі. Аркрайт радісно зітхнув, ступивши на берег, і поручкався з управителем плантації.

- Може, вас чим-небудь уразить поведінка наших робітників, то ви не тривожтеся...- таємниче сказав містер Гарівел, відводячи його набік.- Подейкують про заколот, та воно й справді є деякі ознаки... А проте я гадаю, що все це дурниці.

- А... чи багато у вас тубільців на плантації? - спитався Берті, і серце йому стислося.

- Тепер чотириста,- жваво відповів містер Гарівел.- Але ж нас троє, та ще й ви, та капітан і його помічник з «Арли». Чого ж би нам боятись?

Берті повернувся, щоб поздоровкатись із Мактавішем, комірником на плантації,- але той, сливе зовсім не зважаючи на гостя, заговорив стурбовано, що кидає службу.

- Я чоловік жонатий, містере Гарівеле! Я не можу тут довше залишатися. Ворохобня спалахне неминуче. У дикунів усе вже напоготові, не сьогодні-завтра тут буде таке саме страхіття, як на Гогоно.

- А що за страхіття було на Гогоно? - спитав Берті, коли пощастило таки вмовити комірника хоч місяця добути.

- Та то він згадав,- пояснив управитель,- як на плантації Гогоно, на острові Ізабел, тубільці вбили п’ятьох тамтешніх білих, захопили шхуну, вбили капітана й помічника, а самі всі як є повтікали на Малейту. Але ж я казав і кажу, що там, на плантаціях Гогоно, білі були надто недбалі. Нас так легко не заскочиш, ні! Ходімо, містере Аркрайте, на мою веранду,- звідти чудовий краєвид!

Тим часом Берті думав та гадав, як би то вихопитися звідси в Тулагі до комісара, і йому зовсім не кортіли краєвиди. Різні плани снувалися в Аркрайтовій голові,- аж раптом за спиною в нього гримнув постріл, і містер Гарівел блискавично вхопив його за руку, мало не зламавши її, і втяг до кімнати.

- Ну, далебі, ваше щастя! Це була видима смерть! - заговорив управитель, обдивляючись, чи гостя не поранено.- Перепрошую, але хіба ж думав я, щоб ото серед білого дня...

Берті зблід.

- Оце таке встругнули попередньому управителеві,- похмуро зауважив Мактевіш.- А добренний був чолов’яга! Вони прострілили йому голову якраз отут, на веранді. Бачите