Читати книгу - "Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль"

У Черняхівській волості та її околицях бив окупантів Йосип Завзятий. Переходив він і на Лівобережжя, щоб і там завдати ударів ненависній комуні. У Став'янській, Германівській та Кагарлицькій волостях продовжував водити ватагу (30 кінних козаків) Дьяків [64, арк. 101], але й на нього чигала вже смерть — у січні 1920 р. денікінці вбили став'янського отамана та й ще на глум повісили за ноги на базарному стовпі. Став'янські козаки перейшли до Завзятого. Перебувши складну зиму, навесні 1920 р. козаки, побачивши, як заметушилися більшовики, зрозуміли: хтось тисне їх на фронтах. Виявилося, що наступало польське військо, у складі якого були й українські дивізії. Під час їхнього походу на Київ Завзятий всіляко допомагав союзникам.

Завзятий мріяв відродити Дніпровську дивізію, назвавши її іменем отамана Зеленого. У травні він вирішив провести вояцьку раду в Трипіллі, щоб взнати думку старшин і козаків. Делегатів обирали у Трипільській, Черняхівській, Обухівській, Германівській, Стайківській, Кагарлицькій і Дмитрівській волостях. На раді у Трипіллі постановили прохати польську владу та Головного отамана Петлюру дозволити організувати Дніпровську дивізію ім. отамана Зеленого чисельністю до 1500 чоловік, для яких є і зброя, і старшинський склад. Надіслали трьох представників до Києва — Чечка, Терпила та Басанського. Але польська влада і Головний отаман через свого ад'ютанта Василя Беня відмовили. Мабуть, вважали, що вже перемогли більшовиків і допомоги «непевного елементу» не потребують. Та вже у червні, в час наступу Першої кінної армії Семена Будьонного, поляки отямились і самі запропонували трипільцям терміново сформувати повстанське з'єднання, яке би стримувало червоних. Тоді відділи Завзятого і Вакули (Мусія Таценка) об'єднались і, назвавшись загоном ім. отамана Зеленого, взяли участь у боях на Правобережжі, прикриваючи тили польського війська, яке панічно тікало на захід.

10 червня Трипілля здобув червоний командарм Йона Якір, жид за національністю. За Трипільську операцію Москва нагородила його орденом Червоного прапора. За фронтовими частинами у Трипілля прибув загін ЧОН («Части особого назначения»). Його командир, кондовий москаль Шестобитов, та комісари Коган і Ошкуров були невдоволені прийомом трипільців. «Крестьянство отнеслось к нам с недоверием, — повідомляв Шестобитов начальство. — На исполнение государственных обязанностей смотрело как на какую то новость. Тут в общей обывательской массе скрывается очень много бандитского и вообще контрреволюционного элемента. Этот элемент разлагает молодежь. Сельские учителя враждебно настроены против советской власти» [47Б].

Саме так і було. Відтоді як Директорія знову десь поділася, трипільці не розгубилися, а взялися формувати повстанкоми та військові ради. Вони і раніше розраховували переважно на власні сили.

Якийсь час перевага була за червоними. Чонівці та інші бандити за звичкою кинулися на людей, які позалишалися в селах. Палили хати родин повстанців, арештовували, розстрілювали, ґвалтували, тягли майно — забирали «контрибуцію за зеленівщину». Винюшували сліди повстанців, а ті й не дуже ховались — наскакували на червоних і вдень і вночі. Відомо, що в серпні 1920 р. загін ім. Зеленого нещадно бив москалів у Трипільській, Кагарлицькій та інших волостях.

23 серпня інспектор Київського повітового ревкому Шопенко змушений був визнати, що у Трипіллі «еще много зеленовских бандитов и отаманчиков, которые возмущают население Трипольського района, а также побуждают к восстанию… Нужно принять решительные меры и повести беспощадную борьбу с недобитками зеленовщины» [47Б].

Того ж дня, 23 серпня, начміл Трипільського району доповідав чекістам, що у Трипіллі, Обухові та Черняхові «готово вспыхнуть контрреволюционное восстание. Крестьяне вышеупомянутых местечек избрали своих главарей банд, которые должны выступить против советской власти» [47Б]. До Завзятого, Таценка і Самозванця справді весь час приходили посланці від волостей. Питання ставили одне й те ж: готувати постання чи вже піднімати його?

Штаб загону ім. отамана Зеленого перебував то в Щербанівці, то у Красному. Нарешті він оголосив мобілізацію для загального повстання. Одразу відгукнулося до 3000 чоловік. Бойові дії розгорнулися не тільки на Трипільщині, але й у районі Ржищева, Черняхова і Миронівки. «Посланный отряд красноармейцев не в состоянии разбить их, ввиду многочисленности последних», — зазначали чекісти [47Б].

Народ у тяжких умовах продовжував запеклу боротьбу за своє право на існування. А його нещодавні провідники, що вчасно втекли за кордон, безвідповідально ганили оборонців Вітчизни. Вони засуджували петлюрівське повстанство, вважаючи, що з 1920 р., коли уряд УНР став інструментом польської політики, продовжувати боротьбу було недоцільно, навіть злочинно. Так, Михайло Грушевський з комфортного Відня проголошував: «Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-большовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання з середини» [25, с. 177, 178].

У липні 1920 р. Михайло Грушевський і Олександр Жуківський від імені президії Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів надіслали листа Станіславу Косіору, тодішньому секретареві ЦК КП(б)У. «В листі визнавалася совєтська влада в Україні, заслуги більшовиків у боротьбі з капіталізмом, говорилося про перехід УПСР на позиції II Інтернаціоналу, а далі викладалася позиція про співпрацю КП(б)У та УПСР» [11, с. 29].

Що може бути страшніше, як звертатися до катів свого народу із пропозицією про співпрацю! Станіслав Косіор завжди був прихильником нещадного терору проти українського народу. Зокрема, 16 грудня 1920 р. на з'їзді ЦК КП(б)У він ще раз окреслив свою позицію: «По пятам за победой над петлюровскими отрядами должна идти беспощадная месть. Снисходительности не должно быть места. Беспощадная суровость отобьет охоту от того, чтобы вставать в ряды бандитов или поддерживать их, а милость считается только слабостью. Пойманных бандитов после допроса надлежит на месте уничтожить… Так же следует расправляться с помощниками бандитов… Нет места пощаде для кого бы то ни было. Только беспощадное и полное уничтожение приведет к достижению цели».

Саме до проповідника терору проти українців і звертався Грушевський. Недалеко від нього відбіг і Володимир Винниченко. «Хто стоїть за перемогу контрреволюції… — казав він, — хто мобілізує й організує де-будь сили для боротьби з радянською Україною, з соціялістичною революцією, — той є зрадник своєї нації» [25, с. 177, 178]. Ганебну позицію зайняли й деякі інші емігранти, колишні провідники Центральної Ради і УНР. Добре, що народ не чув цих майстрів облудного слова і продовжував боротьбу. Та якби і чув, то вже б не повірив цим,