Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

Деякі одноклітинні тварини мають світлочутливу пляму з маленьким пігментним екраном. Цей екран прикриває її від світла, яке надходить з одного напрямку, що дає тварині деяке «уявлення» про те, звідки падає світло. Серед багатоклітинних тварин аналогічну організацію мають різні види червів і деякі молюски, але в них світлочутливі клітини з пігментним екраном зібрані в чашечку. Це дає трохи кращі можливості для визначення напрямку, оскільки кожна клітина вибірково прикривається від променів світла, що надходять до чашечки з її боку. У безперервній низці від пласкої ділянки світлочутливих клітин через мілку чашечку до глибокої кожен крок, хоч яким би малим (чи великим) він був, веде до покращення зору. Тепер, якщо зробити чашечку дуже глибокою й загнути її краї вгору, врешті-решт вийде камера-обскура з точковим отвором і без кришталика. Існує безперервно ступінчаста низка варіантів від мілкої чашечки до камери-обскури (для ілюстрації див. перші сім поколінь низки еволюційних змін на рисунку 4).

Камера-обскура формує чітке зображення, причому що менший її отвір, то чіткіше (але тьмяніше) зображення, а що більший отвір, то воно яскравіше (але розмитіше). Плавучий молюск наутилус (Nautilus) — доволі дивне кальмароподібне створіння, що живе в черепашці, подібно до вимерлих амонітів (див. «молюск із черепашкою» на рисунку 5), — використовує пару камер-обскур як очі. Загалом ці очі мають таку саму форму, як наші, але без кришталика, а зіниця є просто отвором, що пропускає морську воду у внутрішню порожнину ока. Насправді наутилус є по-своєму доволі загадковим. Чому за всі сотні мільйонів років відтоді, як його предки вперше розробили такі очі, він так і не «відкрив» принцип кришталика? Перевага кришталика в тому, що він дає зображенню можливість бути чітким і яскравим одночасно. Особливо цікаво, що, судячи з якості сітківки наутилуса, він справді багато й одразу ж виграв би від надбання кришталика. Це схоже на високоякісну звукову систему з чудовим підсилювачем, до якої під’єднали грамофон із тупою голкою. Ця система просто-таки кричить про необхідність конкретної простої зміни. Здається, що наутилус сидить у генетичному гіперпросторі просто поряд з очевидним і негайним покращенням, однак не робить необхідного для нього маленького кроку. Чому? Майкла Ленда із Сассекського університету, нашого головного фахівця з очей безхребетних, це турбує, як і мене. Можливо, необхідні мутації не можуть виникнути, зважаючи на спосіб ембріонального розвитку наутилуса? Не хочеться в це вірити, але кращого пояснення я не маю. Принаймні наутилус є свідченням того, що око без кришталика краще за повну його відсутність.

Коли замість ока у вас чашечка, то мало не будь-який розпливчасто вигнутий, розпливчасто прозорий чи навіть напівпрозорий матеріал поверх її отвору буде покращенням завдяки його властивостям, трохи подібним до властивостей кришталика. Він збирає світло по своїй площі й концентрує його на меншій площі сітківки. Одразу ж після появи такого примітивного протокришталика починається безперервно ступінчаста низка покращень, що потовщують його, роблять прозорішим і точнішим. Кульмінацію цього процесу ми мог­ли б назвати справжнім кришталиком. Родичі наутилуса кальмари й восьминоги мають справжні кришталики, дуже схожі на наш, хоча їхні предки, безумовно, «осягнули» весь принцип ока-камери абсолютно незалежно від нас. До речі, Майкл Ленд вважає, що існує дев’ять базових принципів формування зображення, які використовують очі, і що більшість із них виникали багато разів незалежним чином. Наприклад, принцип вигнутого рефлектора радикально відрізняється від нашого власного ока-камери (ми використовуємо його в радіотелескопах, а також у наших найбільших оптичних телескопах, бо легше зробити велике дзеркало, ніж великий кришталик), а він був незалежним чином «винайдений» різноманітними молюсками та ракоподібними. Інші ракоподібні мають складне око, як у комах (по суті — набір із багатьох крихітних вічок), тоді як інші молюски, як ми вже бачили, мають очі-камери з кришталиками, як у нас, або камери-обскури. Для кожного з цих типів ока існують стадії, що відповідають проміжним еволюційним етапам, які служать очима іншим сучасним тваринам.

Антиеволюційна пропаганда рясніє сумнівними прикладами складних систем, що «ніяк не могли б» пройти крізь поступову низку проміжних етапів. Дуже часто це лише окремі випадки доволі патетичного «аргументу від особистої невіри», з яким ми зустрічалися в розділі 2. Наприклад, одразу після розділу про око в «Шиї жирафа» розглядається жук-бомбардир, який

прискає в обличчя свого ворога смертоносну суміш гідрохінону та перекису водню. Змішані разом, ці дві хімічні речовини буквально вибухають. Тому для їхнього зберігання всередині свого тіла жук-бомбардир виробив хімічний інгібітор, що робить їх безпечними. У момент, коли жук прискає цією рідиною з задньої частини тіла, до неї додається антиінгібітор, аби зробити суміш вибуховою знову. Ланцюг подій, що могли привести до еволюції такого складного, скоординованого й хитромудрого процесу, виходить за межі біологічного пояснення на простій покроковій основі. Найменша зміна хімічного балансу одразу призвела б до появи жуків, які самопідриваються.

Один колега-біохімік люб’язно надав мені пляшечку перекису водню й певну кількість гідрохінону, достатню для 50 жуків-бомбардирів. І зараз я збираюся змішати їх разом. Якщо вірити сказаному вище, вони мають вибухнути просто мені в обличчя. Отже…

Що ж, я все ще тут, живий і здоровий. Я додав перекис водню до гідрохінону, і абсолютно нічого не сталося. Суміш навіть не нагрілася. Ясна річ, я знав, що так і буде: не такий уже я відчайдух! Твердження, що «змішані разом, ці дві хімічні речовини буквально вибухають», є просто-напросто хибним, хоча й регулярно повторюється в креаціоністській літературі. До речі, якщо вас цікавлять жуки-бомбардири, то насправді відбувається от що. Ці жуки й справді прискають на своїх ворогів пекуче гарячу суміш перекису водню та гідрохінону. Але перекис водню й гідрохінон не реагують бурхливо, якщо не додати до них каталізатор. Саме це жук-бомбардир і робить. Що ж до еволюційних попередників цієї системи, то і перекис водню, і різноманітні типи хінонів використовуються в хімії тіла для інших цілей. Пращури жука-бомбардира просто знайшли інше застосування хімічним речовинам, які вже були в наявності. Саме так еволюція часто й працює.

На тій самій сторінці книжки, де й уривок про жука-бомбардира, є запитання: «Яка користь була б від… половини легені? Природний відбір, безумовно, позбувся би створінь із такими дивовижами, а не зберігав би їх». У здорової дорослої людини кожна з двох легень поділяється приблизно на 300 мільйонів крихітних камер на кінчиках розгалуженої системи трубочок. Архітектура цих трубочок нагадує дерево-біоморф у нижній частині рисунка 2 в попередньому розділі. У цьому дереві кількість послідовних розгалужень, визначена «геном 9», становить вісім, а кількість кінчиків гілочок — 2 в ступені 8, тобто 256. У міру опускання очей сторінкою на рисунку 2 кількість кінчиків гілочок послідовно подвоюється. Щоб забезпечити 300 мільйонів кінчиків, знадобилося б лише 29 послідовних подвоєнь. Зверніть увагу, що існує безперервна градація від однієї-єдиної камери до 300 мільйонів крихітних камер, де кожен крок градації забезпечується черговим двостороннім розгалуженням. Такого переходу можна досягти за 29 розгалужень, які можна простодушно уявити як статечну прогулянку в 29 кроків крізь генетичний простір.

Результатом усіх цих розгалужень є те, що площа поверхні всередині кожної легені становить близько 60 м2. Площа