Читати книгу - "Коли вмирає Безсмертний, Юрій Георгійович Герасименко"

Купхейп з Іваном спинилися і раптом побачили, як від каси слідом за височенним лисим служителем відійшов сам Ф’юче Пехфект.

— Ваша схильність, — чемно вклонившись, звернувся до Пехфекта горбань. — Ваша схильність, маю до вас розмову виняткового державного значення. Оцей феномен…

Пехфект, не зупиняючись, недбало кинув, що державними справами він займається від першого до останнього дзвоника. Останній дзвоник вже продзвенів, і він має право не слухати ні про що. Тупцюючи слідом за депутатом, горбань все-таки намагався хоч на ходу викласти йому суть своєї справи і вже дійшов до того, що його прийняв Сач Кепст, який доводиться йому двоюрідним братом, а Пехфектові — давнім приятелем.

Ф’юче Пехфект, почувши це, зупинився, миттю заховав гроші і знову, як там, у Другому залі, елегантно-задумливо усміхнувся горбаню:

— Ваша схильність глибоко помиляється, я не можу вам влаштувати зустрічі з Хичем Мислячим. Але, — недбало-величним жестом депутат парламенту дістав з кишені зшиток іменних бланків, — я все ж допоможу вам, — черкнув щось, подав Купхейпові. — Ось. Цей документ я прошу вас вручити їх Шістдесят дев’ятій схильності, шефу Легіону Любові. Він вас прийме і обов’язково допоможе. Привіт моєму приятелеві Сачу Кепсту! Ви не обдурили мене? Він справді ваш брат?

Їх Шістдесят дев’ята схильність. Пронумеровані літератори. «Вен друг, але істина дорожча».

— Ваше повне ім’я?

— Купхейп Х’юп Купеп.

— Ваше?

— Іван Васильович Бідило.

— Покиньте недоречні жарти, таких імен не буває. Ви звідки? Як, як? Космонавт з Землі?

— Я вам все поясню, — Купхейп виступив наперед, але замість пояснення подав носатому хичистові записку Ф’юче Пехфекта.

— О-о! — вирвалося у того. — Так би і сказали! Праворуч, вниз, там — дозвіл на вхід. Я вас чекаю.

Не минуло й п’яти цот, як уже в руках горбаня був великий смугастий бланк. Піднявшись назад у вестибюль, Купхейп недбалим рухом подав його носатому стражу.

— Тут у вас… — розправляючи бланк тоненькими, надиво блідими пальчиками, хичист винувато всміхався. — Тут у вас… У вас тут не вказане ім’я… вашого шановного колеги… Я розумію, воно таке незвичне, але…

— Це не колега. Це — зі мною.

— Прошу, прошу, проходьте, — правою рукою хичист обняв горбаня за талію, лівою показував, куди йти. — Другий поверх, праворуч. А втім, стривайте, краще я сам вас проведу — там черга ну і… всяке таке… Ходімте.

Носатий замкнув вхідну панель і повів горбаня та Івана по сходах на другий поверх.

Бідило в ролі супроводжуючої особи йшов слідом. Ну й настобісіла ж Іванові оця принизлива роль.

Вчора, як тільки повернулися з палацу, зайшов до Орро. Розповідаючи про свої парламентські враження, потайки — легіонери і крізь стіни бачать — паписав на клаптику «Схильника»: «Завтра з Купхейпом будемо у шефа Легіону. Варто скористатися». Орро заперечливо похитав головою, але поговорити з ким треба все ж пообіцяв.

Сьогодні Іван знову завітав до вбогої, пропахлої газетами кімнатки.

Нарешті! На клаптику того ж «Схильника» прочитав Бідило перше доручення несхильницького керівництва: «Взнати прізвища відвідувачів шефа — нових можливих нишпорок і провокаторів. Ніяких активних дій, слухати готове й запам’ятовувать» .

«Будь уважним…» — непевним старечим почерком дописав Орро і, дивлячись Іванові у вічі, проговорив тихо:

— Бажаю вам щастя, ваша схильність…

У білій, світлій приймальній, що своєю чистотою нагадувала передпокій великої лікарні, чекало вже з десяток відвідувачів. За всіма ознаками особи ті були дуже видатні, дуже благородні і водночас дуже демократичні. Відчувалося, що це давні і добрі друзі.

Носатий вів Купхейпа урочисто, з лагідною обережністю підтримував за талію. І таке його ставлення до горбаня справило враження на благородних осіб. Немов по команді, всі вони, крім одного, старенького в окулярах, встали. У крайнього — молодого, жвавого до вертлявості — захват і заздрощі в блискучих очах. Захват і ревнощі…

Бідило це помітив. Проходячи повз молодика, гордо відкопилив губу і з поблажливою зверхністю поплескав його по плечу.

— А в вас щось є…

Молодик аж подавився від несподіваного щастя.

— Я завжди… Ви не помилилися…

Та Іван вже не почув його. Разом з Купхейпом і носатим хичистом він увійшов до кабінету, на вхідній панелі якого яскравою зеленою фарбою намальовано було число 69.

В глибині довгої кімнати з-за велетенського письмового столу із полірованих металевих плит встав маленький, миршавенький служитель з блідим, аж наче прозорим личком.

«Оце і є шеф Легіону Любові? — здивовано подумав Іван. — Отаке вутле…»

За спиною шефа висів величезний портрет Хича Мислячого.

— Ваша Шістдесят дев’ята схильність, — спинившись біля самого порога, шанобливо вклонився носатий, — їх схильність (жест в бік Купхейпа) прийшли до вас з листом від самого Ф’юче Пехфекта.

— Друзі Пехфекта — мої друзі, — хрипкуватим баритоном оголосив блідолиций. — Прошу, прошу, сідайте, — і сам сів у глибоке крісло. Купхейп і Бідило сіли на крісла, що стояли при самому вході.

Чимось незрозуміло тривожним віяло від всієї постаті шефа — від його мініатюрного личка з правильними, навіть красивими рисами, від його білого, надзвичайної свіжості халата, від його тендітних блідих пальчиків з білими нігтиками.

Голос у шефа доброзичливий, м’який, обличчя лагідне, а очі… Очі жили своїм, незалежним життям.

— Мій друг Ф’юче Пехфект, — пильно вдивляючись Купхейпові в лице, шеф ласкаво усміхнувся, — пише в цьому документі, що у вас є державної ваги справа, про яку ви хочете доповісти самому Хичу. Депутат просить влаштувати вам аудієнцію у Хича Мислячого. Розкажіть мені якнайдетальніше, в чому полягає ваша державна справа…

Купхейпа не треба довго просити. Коротко розповівши про свої дослідження, горбань перейшов до найголовнішого.

— Ви тільки збагніть, у цієї істоти на верхніх кінцівках залишки мозолів. Ось подивіться, — вхопивши чіпкими старечими пальцями Іванову руку, Купхейп помахав нею в повітрі. — Ось вони! Класичні! Як у підручнику! Так, так, мозолі! Типова, незмінна ознака шхуфа. І в той же час цей шхуф наділений гнучким, сильним інтелектом!

Іван знав наперед, що буде говоритись далі, і тому пропускав мимо вух всі теревені горбаня. Куди цікавіше було дивитись, як реагує на Купхейпову тріскотню шеф Легіону Любові.

Кожною рискою свого безбарвного обличчя він так і випромінював доброзичливість, ласку, душевне тепло. Але очі… Очі були спокійні, холодні, пильні.

— Отже, я довів, — продовжував Купхейп, — що так звана Іванова душа за всіма вимірами ідентична так