Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

до кожного кроку на тихій безлюдній вулиці. «Коли б тільки з ним нічого не сталося!» — думала я. Скільки разів, бувало, і раніше, як усі матері, я повторювала ці слова, чекаючи на ту щасливу мить, коли він стане на порозі кімнати, юний, з блискучими очима й розпашілими на нічному морозі щоками. «Добривечір, мамо, — казав він, обнімаючи мене. — А ти все краєш своє серце, хвилюючись за мене, га? Зрозумій: я ж уже не малий хлопчик!..»

А того вечора все було зовсім по-іншому. З ним нічого не скоїлося лихого, ні. Та коли він повернувся, то зовсім не став ніжно піддражнювати мене, як робив завжди. Обличчя його віщувало грозу, коли він заявив мені, що найнявся на роботу шофером ваговоза до пана Марудо, хазяїна мукомельні в департаменті Па-де-Кале.

Не вірячи, що він каже це серйозно, я дивилася на нього й мовчала. Але його похмурий погляд, міцно стиснуті губи збудили тривогу в моїй душі. Ще ніколи я не бачила його таким. І нараз я зрозуміла, що всі мої слова, всі мої сльози, благання не зарадять лихові: Янове рішення було непохитне. Тієї сумної ночі, признавшись йому в усьому, я знищила, перекреслила п'ятнадцять років щастя, довіри і взаємної ніжності…

Справді, ніщо не могло затримати його. І хоч Ян, од'їжджаючи, обіцяв, що повернеться й писатиме звідти, скоро він зовсім перестав писати. Після коротенького листа, в якому він повідомляв про своє прибуття до Аллангема, я більше нічого не знала про нього… Ах! Фанні, я боялася часом, що збожеволію! Коли б ви знали, якою пусткою здавався мені наш дім! Я ніяк не могла звикнути, що Яна немає,— то було для мене як смерть. Це було ще гірше, ніж першого разу, коли потонув мій хлопчик. Той принаймні залишив мені свою любов, своє серце. А цей, другий мій хлопчик, — він не любив мене більше, він пішов, холодний, байдужий, забувши все: своє дитинство, свою юність, любов матері,— і цього я не могла знести…

Я вирішила написати йому. Безперечно, цим я могла тільки роздратувати його. Але що я мала робити? То була єдина моя радість, ті листи, — вони ще давали мені віру в нашу близькість. Зрештою я надумала поїхати й побачитися з ним. Це було того дня, коли я йшла назирці за вами чотирма в лісі, напередодні Різдва. Я зразу помітила вас, Фанні, і в ту ж хвилину мені здалося, що ви могли б якось допомогти мені…

А другого дня я мала розмову з Яном у його кімнаті, на мукомельні. Я сказала йому, що його батьки померли ще в сороковому році, обоє,— і батько, й мати. Я сподівалася, що, втративши всяку надію розшукати їх, він повернеться до мене… Та він не повернувся. Я знаю — чому. Ян утратив у мене віру… Невже це можливо, що п'ятнадцять років любові і повного самозречення не залишили й сліду в серці хлопця, що тільки кровна спорідненість може зародити справжню любов і ніжність поміж сином та матір'ю?..

Вона простягнула руку і, вся тремтячи, поклала її на мою долоню:

— Чи розумієте ви мене, Фанні? Скажіть, чи розумієте ви мене хоч трошки?

Я тільки мовчки кивнула головою, неспроможна вимовити й слово, збентежена і розгублена.

Вже кілька хвилин офіціантка нерішуче крутилася біля нас, не зважуючись перервати нашу схвильовану розмову. Кав'ярня вже спорожніла. Як тільки жінка замовкла, офіціантка підійшла до нас:

— Перепрошую, пані, кондитерська зачиняється… Я глянула на годинник: була вже сьома.

Моя супутниця підвелася й розплатилась. Ми вийшли в ніч, на темну вулицю. Крижаний вітер враз накинувся на нас, я задихнулася на мить, відчуваючи, як холод входить у мене, ніби хвиля, вихлюпнута на піщаний берег.

Немов боячись, що вона більш ніколи не зустріне мене, і вбачаючи в мені свій порятунок, жінка в чорному тримала мене за руки і при тьмяному жовтому світлі вуличного ліхтаря пильно дивилася мені в очі.

— Тільки ви можете допомогти мені,— казала вона. — Я певна, що ви маєте вплив на Яна. Більший, ніж ваш брат. Більший, аніж та друга дівчина, чужоземка, її,— пробурмотіла жінка з якоюсь раптовою злістю в голосі,— я чомусь боюсь… Але ви, Фанні, добра, і Ян вас дуже любить, я знаю. Ви для нього як сестра…

Повз нас проходили люди, чоловіки й жінки, поспішаючи до своїх домівок. Час від часу порив вітру шпурляв нам в обличчя краплини дощу. Справжня злива ніяк не наважувалася припустити. То були ніби сльози цієї жінки, — видно, вона насилу стримує їх і от-от може заплакати…

— Якщо його батьки померли, то, виходить, це заради вас він лишається тут! — раптом простогнала вона. — Але ви не маєте права затримувати його!

— Пані…

— Пробачте, — зітхнула жінка, відпускаючи мої руки. — Згодом ви зрозумієте. Мати може піти на що завгодно, принижуватися, ставати навколішки заради своєї дитини. Вона не має власного самолюбства. Скажіть же, що ви зробите щось для мене!

— Обіцяю зробити все, що в моїх силах, — пробелькотіла я, затинаючись.

Нараз мені страшенно захотілося швидше поїхати звідси. Обома руками я міцно вчепилася за кермо велосипеда. Жінка помітила мій рух.

— Пробачте, що я так затримала вас, — мовила вона майже смиренно. — До побачення!..

Вона мерзлякувато загорнула поли свого пальта й тихо рушила від мене, похиливши голову, незважаючи на дощ і вітер, і мені здавалося, що буря дедалі дужче озлоблюється, лютує проти неї…

Зоставшись одна-однісінька на безлюдній вулиці, я скочила на велосипед і щосили налягла на педалі, поспішаючи якнайшвидше виїхати з Булоні. Не хотіла більше ні про що думати, не силкувалася щось зрозуміти. Здавалося, в той час я зовсім забула про бідолашного хлопця з Нарвіка. І тільки через півгодини спогад про нього — болісно, навально — знову наринув на мене, коли мене зненацька випередив, завиваючи і гуркочучи бляхою, важкий ваговоз. Якусь мить я палко бажала, щоб це був Ян, щоб він спинився, узяв мене в кабіну і усміхнувся мені своїми добрими, з бісиками в глибині очима… Та це був не Ян.

І знову я