Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

Виговських «клану Хмельницьких». Одначе тоді, 1659 року, новий лідер цього «клану» взяв на себе тягар непростих україно — російських політичних відносин одразу після зречення Виговського. Цим лідером був молодший син Богдана Хмельницького, Юрій. Нерідко Юрія вважають «дуже поганою копією» його батька, і в цьому-таки дусі змальовують ті дивні події, що увійшли в історію україно — російських взаємин як «другий Переяслав».

Чи то через намови старшини, чи й через власну нелюбов до Виговського Юрій узяв активну участь в інтригах проти останнього. Не дивно, що частина старшини мірою падіння популярності Виговського чимраз частіше згадувала про сина Богдана, який, здавалося б, ідеально підходив на роль маріонеткового гетьмана. На чолі змови стояла група козацької старшини, ядро котрої належало до того ж таки «клану Хмельницьких», яка висунула своїм формальним лідером Юрія (фактичним лідером був його рідний дядько, Яким Сомко; дядько нерідний — Василь Золотаренко, брат мачухи Юрія, третьої дружини Богдана; переяславський полковник Тиміш Цицюра, Іван Богун, колишній слуга Богдана і майбутній гетьман Брюховецький та ін.). Ця старшина, переважно лівобережна (крім Богуна), вирішила спробувати зробити нову ставку на московського царя — чи навіть спробувати обійтися в майбутньому без жодної протекції, як уважає Т. Яковлєва.

Повстання проти Виговського у Переяславі Т. Цицюра розпочав з убивства прихильників Виговського. Після цього заколотники взяли Ніжин, Корсунь, Чернігів. Потім старшинський виступ охопив значну частину Лівобережжя. Про його початок було повідомлено царським військам і невдовзі — царського воєводу Ромодановського, який виступив у напрямку на Полтаву та Пирятин. Гетьманом було проголошено Юрія Хмельницького, хоч офіційно його обрали пізніше, а наказним гетьманом став Яким Сомко. Як ми вже згадували, в середині вересня 1659 року в Германівці на Київщині зібралася загальна козацька рада, з якої Виговський насилу втік, оголосивши про те, що зрікається булави, а кількох його прибічників було зарубано. Сама ця рада обрала Юрія Хмельницького гетьманом. Не бажаючи розривати відносин з королем Яном — Казимиром, Юрій Хмельницький заявив водночас і про свою вірність московському цареві. Нові вимоги, що їх висувала українська старшина, повинні були конкретизувати деякі пункти Березневих статей. Однак царський уряд зовсім не збйрався дотримуватися договору, тим паче розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Наслідком став той самий «другий Переяслав» — прийняття Юрієм Хмельницьким та його старшиною відверто фальсифікованих 14 пунктів, які нібито мали повторювати договірні статті Богдана Хмельницького, а насправді були їх переробкою в бік посилення царської влади над козацькою Україною, яка тепер перетворювалась на більш залежного васала. Ці пункти були прийняті під прямим тиском з боку недавно розбитого Виговським під Конотопом князя Олексія Трубецького і полягали в тому, що гетьман тепер мав їздити до Москви для затвердження його повноважень царем, Україна втрачала права на зовнішні політичні зносини, православна церква в Україні переходила під оруду Московського патріарха, російські гарнізони входили до багатьох українських міст, а козаки залишали Білорусію, де їхні полки розформовувалися. Такі умови, замасковані під «статті Богдана Хмельницького», мало кого в Україні могли задовольнити. Не дивно, що їхнє прийняття збурило незадоволення серед козаків та старшини. Цей протест назрівав протягом початку 1660 року і зрештою вирвався назовні.

Для чого ж Юрій Хмельницький та його оточення пішли на «другий Переяслав», який разюче відрізнявся від «першого»? Ціною свідомого послаблення автономних прав України гетьман і його оточення намагались домогтися приєднання нових територій — для цього на 1660 рік було заплановану широкомасштабну кампанію в дусі 1654–1655 років, коли спільні дії українсько — російських військ призвели до страшного спустошення Речі Посполитої, поставленої на межу краху. Називати захоплення західноукраїнських і білоруських земель військом Московської держави й українськими козацькими полками «визволенням України від загарбників» ми не вважаємо за потрібне, хай би як цього кортіло гіперпатріотично налаштованим українським історикам. Адже населення Львова, а тим більше литовських, польських чи білоруських міст навряд чи бачило в козаках і росіянах своїх «визволителів». Українсько — російські війська діяли двома великими угрупованнями. Перше складалось із 15–20–тисячної армії Василя Шереметєва і такого самого числа козацьких військ наказного гетьмана Тимофія Цицюри. (Цифра в 40–60 тисяч вояків у Шереметєва нам видається перебільшеною. Надійний очевидець подій з польського боку, який приймав капітуляцію росіян, Патрік Гордон, пише про 15 тисяч росіян і стільки ж козаків Цицюри.) Другим «ударним кулаком» мав керувати сам Юрій Хмельницький — він нібито мав до 40 тисяч козаків (можливо, теж дещо перебільшена цифра) і повинен був наступати на Волинь, де мусив об'єднатись із Шереметєвим. Такий план міг спрацювати у виконанні Богдана Хмельницького, і за відсутності у Речі Посполитої непоганих воєначальників, як — от старий великий коронний гетьман Станіслав «Ревера» Потоцький і особливо польний гетьман Єжі Любомирський, якому по праву належить більша частина слави за блискуче виграну кампанію 1660 року, що стала для його держави справжнім порятунком. Війська Речі Посполитої воскресли мов фенікс із попелу — не надто численні (близько 17 тисяч кінноти і піхоти, причому 2 тисячі становили козаки під проводом Івана Виговського), але мобільні і добре навчені, вони спиралися ще й на 40–тисячний татарський допоміжний корпус. Усі розмірковування на тему невигідності зовнішньополітичних обставин для Москви і Чигирина 1660 року, на відміну від року 1655, вигідності її для Варшави і нестачі військ у Шереметева, Цицюри та Юрія Хмельницького здаються нам відверто надуманими — просто, як це не прикро для української «проросійської» старшини та російського командування, вони елементарно недооцінили ворога і переоцінили власні сили, за що жорстоко поплатились. На цей раз українсько — російські сили були в цілому рівні за чисельністю ворожим військам, програючи кіннотою важкій «гусарії», «панцерним ротам», а також легкій татарській кінноті — а перемагати кварцяні війська Речі Посполитої за таких умов уміли лічені українські гетьмани і ще менша кількість російських воєвод XVII століття. Річпосполитське командування стратегічно й тактично переграло своїх опонентів — фактично справді, як уважає Ю. Мицик, відбулося щось на зразок Зборівської кампанії 1649 року, але з точністю «до навпаки» — Любомирський виступив у ролі Хмельницького, внаслідок чого російські та українські війська були оточені і розбиті ним поодинці. Паралельно було зроблено все, щоб використати незадоволення козаків вимушеним Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. На користь Любомирського і Потоцького працювала також незгода та взаємна недовіра між козаками й росіянами — Шереметєв, який обіцяв привести своєму царю польського короля в срібних ланцюгах, навіть хвалькувато і нахабно сказав про Юрія Хмельницького, що