Читати книгу - "Ріккі-Тіккі-Таві (Збірник)"

Гренаділ — соковитий тропічний фрукт. ">[97]. Опісля чоловік, неймовірно щасливий, захропів біля кострища, жінка ж сіла розчісувати своє волосся. Згодом вона узяла велику масну баранячу лопатку й почала пильно вдивлятись у химерні розводи на ній. А трохи пізніше хазяйка печери підкинула хмизу в багаття і заходилася ворожити, виспівуючи першу чаклунську пісню у світі.

Десь о тій порі зібралися всі дикі тварини разом на краю вологого дикого лісу, звідки мали змогу з тривогою спостерігати за мерехтливими відблисками вогню, дивуючись, що воно могло б означати.

Нараз дикий кінь ударив копитом об землю і гучно форкнув:

— О мої друзі, о мої недруги! Навіщо чоловік та жінка запалили цей яскравий вогонь у цій великій печері? Яка небезпека криється в тому для нас?

У свою чергу дикий собака задер носа, винюхуючи аромат смаженої баранини, і сказав:

— Я схожу дізнаюсь, а потім розповім; пахне принаймні смачно. Коте, гайда зі мною!

— Е, ні, дзуськи, — ліниво зронив той. — Я кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться. Чого б це раптом іти з тобою?

— Ну, відтепер ми більше не товариші, — рішуче заявив пес і потрусив у бік печери.

Та не встиг пес одійти далеко, як кіт буркнув сам до себе:

— Я ж броджу де заманеться, то чому б, власне, й мені не піти глянути, а коли повертатися — сам вирішу.

Тож він обережно, дуже обережно, прокрався за собакою та сховавсь поблизу, аби все було чутно.

Між тим пес відгорнув писком завісу і став удихати чудовий запах смаженини. Жінка, чаклуючи над баранячою лопаткою, почула шерех за спиною.

— Ось і перша звірина з дикого лісу, — усміхнулась вона. — Чого тобі треба?

— О мій ворогу, дружино мого ворога, — пролунало у відповідь, — що це так смачно пахне в дикому лісі?

Тоді жінка взяла кістку й кинула її собаці:

— На, покуштуй.

Пес умить згриз гостинця, який здався йому найсмачнішим з усього того, що потрапляло на зуб раніше.

— О мій ворогу, дружино мого ворога, — стікаючи слиною, видушив він із себе, — дай мені ще.

— Допомагай, дика звірино з дикого лісу, моєму чоловікові полювати вдень і стережи цю печеру вночі, — запропонувала жінка. — За це я даватиму тобі скільки завгодно кісточок.

— Овва! — вразився кіт, слухаючи їхню розмову. — Ця жінка доволі мудра, та все ж не розумніша за мене.

Дикий собака вповз усередину й поклав свою голову на жінчині коліна:

— О мій друже, дружино мого друга, я допомагатиму твоєму чоловікові полювати вдень, а вночі стерегтиму вашу печеру.

— Леле, який бевзь[98] цей пес, — пхекнув кіт і, гонорово виляючи пухнастим хвостом, подався назад своїми дикими стежинами до вологого дикого лісу. Проте нікому нічого не розповів.

Прокинувшись, чоловік вражено спитав:

— Що тут робить дикий собака?

— Однині це не дикий собака, а перший друг, — пояснила жінка, — й завжди ним залишатиметься. Візьми його з собою, коли підеш на полювання.

Назавтра під вечір жінка нарізала на заливних луках величезний оберемок свіжої зеленої трави і висушила її біля вогню. Невдовзі довкола попливли духмяні пахощі щойно скошеного сіна. Сама ж господиня сіла біля входу в печеру, сплела з кінської шкури недоуздок[99] і знову почала вдивлятись у баранячу лопатку, виспівуючи другу чаклунську пісню у світі.

А в дикому лісі диких тварин неабияк турбувала доля дикого пса. Зрештою дикий кінь ударив копитом об землю зі словами:

— Я піду дізнаюся, чому це дикий собака не вертається. Коте, гайда зі мною!

— Е, ні, дзуськи, — солодко позіхнув той. — Я кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться. Чого б це раптом іти з тобою?

А втім він обережно, надзвичайно обережно, прокрався до гроту і сховався поблизу, аби все було чутно.

Вловивши ходу дикого коня, який вряди-годи спотикався через довгу гриву, жінка усміхнулася:

— Ось і друга дика звірина з дикого лісу. Чого тобі треба?

— О мій ворогу, дружино мого ворога, — пролунало у відповідь, — негайно признавайся, де дикий собака?

Розсміялася вголос хазяйка печери й, заглядаючи в баранячу лопатку, припустила:

— Не по дикого пса прийшла ти, дика звірино з дикого лісу, а заради цієї божественної трави.

І дикий кінь, поволі ступаючи вперед і спотикаючись через довгу гриву, збентежено зітхнув:

— Твоя правда; дозволь її скуштувати.

— Нахили голову, дика звірино з дикого лісу, й носи те, що я тобі дам, — запропонувала жінка. — Натомість тричі на день ти їстимеш цю чудову траву.

— Вона таки справді розумниця, — визнав кіт, слухаючи їхню бесіду, — та все ж їй далеко до мене.

Кінь покірно схилив голову, приймаючи недоуздок, а відтак дихнув на ноги жінки і сказав:

— О моя господине, дружино мого господаря, я буду твоїм слугою за цю чудову траву.

— Цей не кращий, — презирливо мовив кіт і, незалежно виляючи пухнастим хвостом, подався назад своїми дикими стежинами до вологого дикого лісу. Проте нікому нічого не розповів.

Повернувшись додому в супроводі собаки, який ніс здобич, чоловік приголомшено спитав:

— Що тут робить дикий кінь?

— Однині це не дикий кінь, а перший слуга, — пояснила жінка, — який завжди нас перевозитиме з місця на місце. Сідлай його, вирушаючи полювати.

Наступного дня до