Читати книгу - "Чорний красень"

Ройбена не тримав, до того ж і сам Ройбен заприсягнувся, що, допоки працюватиме в маєтку, краплі спиртного до рота не візьме. Слово його виявилося міцним, і Йорк уже хотів залишати його замість себе, коли кудись виїжджатиме. Ройбен був тямущим, чесним, тож на кого, як не на нього, покладатися?

Настав квітень, а графова челядь мала приїхати десь у травні. До їхнього приїзду треба було відремонтувати невелику однокінну карету, та позаяк полковник Блантайр мав повертатися до свого полку, то було вирішено, що Сміт відвезе Блантайра до міста в кареті, яку залишить у майстерні, а додому повернеться верхи. Він запряг у карету мене, прихопив із собою сідло, і ми поїхали до міста. Прощаючись на станції, полковник тицьнув Смітові грошенят і сказав:

— Пильнуйте леді Анну як зіницю ока, а коли якомусь жевжикові закортить осідлати Чорного Остера для прогулянки, женіть його геть! Нехай цей кінь буде тільки для неї.

Залишивши карету в майстерні, ми вирушили до «Білого Лева». Ройбен розпорядився, щоб мене як слід погодували і щоб о четвертій пополудні я був готовий.

Якраз тоді в моїй підкові відійшов один вухналь, та конюх це помітив аж тоді, коли доходила четверта. Сміт на годину запізнився і заявив, що ще пробуде тут до шостої, бо зустрів старих друзів. Конюх попередив його про мою підкову і запитав, чи не накаже містер Сміт мене перекувати.

— Не треба, — відмахнувся Сміт, — додому й так дотягнемо.

Ройбен говорив голосно й розв’язно, а те, що він не зважав на підкову, мене дуже насторожило. Річ у тому, що якраз до них він був дуже прискіпливий.

О шостій годині Ройбен не прийшов. Не з’явився він ні о сьомій, ні навіть о восьмій, прийшов, аж коли доходила дев’ята. Поводився Сміт шумно, безцеремонно, навіть, можна сказати, огидно. Все його дратувало і злило, навіть конюхові від нього перепало, хоча за що, я, чесно кажучи, так і не зрозумів.

На порозі з’явився власник заїжджого двору.

— Їдьте обережно, містере Сміт! — попросив він.

Та містер Сміт, не довго думаючи, вибухнув на те добірною лайкою.

Відтак, не чекаючи, поки ми виїдемо за межі міста, він пустив мене чвалом, і хоч я й так біг щодуху, він раз по раз мене батожив. Місяць ще не зійшов, і надворі стояла цілковита темінь. Дороги після недавніх ремонтних робіт були рясно всипані дрібним камінням. Від шаленої їзди моя підкова відставала більше й більше, а перед міською заставою вона відірвалася.

Якби не горілка, Сміт одразу б відчув, що зі мною щось не те, але того злощасного вечора він не зважав на такі дрібнички.

За міською заставою дорога була рясно засипана щебенем, який розкидали тут зовсім недавно. Щебінь виявився великий, гострий, і бігти по такій дорозі коневі дуже ризиковано. Та уявіть собі: я гнав чвалом (без однієї підкови!) по гострому камінню, а вершника те не задовольняло, він щосили батожив мене, горланив, щоб я біг ще швидше, і обзивав мене, аж вуха в’яли. Нога без підкови нестерпно боліла, копито стерлося, розкололося до самого м’яса, а від гострого щебеню всередині розколини вже не було живого місця від порізів.

Довго так тривати не могло. Коли нестерпний біль пронизує все тіло, жоден кінь не втримається на ногах. Так сталося й зі мною: я зашпортався і, як підкошений, гепнув на передні коліна. Сміт кулею вилетів із сідла і, падаючи, мабуть, дуже сильно вдарився. Упавши, я миттю підхопився з землі та, сильно шкандибаючи, відійшов на узбіччя, де не було каміння. Місяць щойно зійшов, і в місячному сяйві за кілька ярдів[54] від себе я побачив розпластаного Сміта. Він лежав на дорозі, не встаючи. Точніше, спробував підвестися — і тяжко застогнав. Мені теж було від чого стогнати: розколене копито, два коліна збиті до крові. Та здебільшого коні мовчки терплять біль. Без жодного звуку я стояв на дорозі і прислухався. Сміт знову важко застогнав. Я чітко бачив його постать, посріблену місячним сяйвом, але, пильно вдивляючись, жодного руху не помітив. Сам я не міг йому допомогти. Та як я напружував слух, сподіваючись уловити серед нічної тиші цокання копит, скрипіння коліс чи хоч би звуки людських кроків! Ця дорога і вдень не дуже людна, а тепер, у вечірню пору, тут можна годинами бовваніти, чекаючи на допомогу.

Я все стояв і стояв, вдивляючись у темряву та прислухаючись. Квітнева ніч була спокійна і приємна. Ніщо не порушувало нічної тиші, хіба що десь звіддаля тьохкали солов’ї. Усе завмерло, лиш попри місяць летіли білі хмарки та сіра сова безмовно майнула над чагарями. Усе було достоту так, як у ті далекі літні ночі, коли я лежав, притулившись до матері, на зеленій галявині фермера Ґрея.

Розділ 26
Розв'язка

Час уже, напевне, добігав півночі, коли я врешті вловив ледь чутне цокання кінських копит. Воно то зникало, то лунало знову, щоразу ближче й сильніше. Дорога до графського маєтку йшла через ліс, що теж належав графові, і саме звідти долинало цокання. У мене зажевріла надія, що це хтось вирушив на наші пошуки. Цокання ближчало і ближчало, тож я вже майже не вагався, що це Джинджер. І нарешті я таки зрозумів, що це її запрягли в екіпаж. Я заіржав — і вельми втішився, почувши у відповідь її іржання та людські голоси. Екіпаж повільно рухався по кам’янистій дорозі і зупинився біля темної постаті, розпластаної на землі.

З екіпажа вискочив чоловік і схилився над тілом.

— Ройбене, — почув я голос. — Не рухається!

Його супутник теж вийшов з екіпажа, схилився над конюхом і сказав:

— Уже готовий, — сказав він. — Дивися, які в нього холодні руки.

Вони спробували підняти Ройбена, але,