Читати книгу - "Чорний лабіринт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Гамлет — принц датський., Принциповий був хлопець.
— Що це тебе зранку на вірші потягло? Чи не з голоду? — запитав крізь кашель Франц.
— Ні, гер соціаліст, від трупного духу. Якби не ви і ваші партійні бонзи, хіба наці змогли б перетворити Німеччину на суцільний морг? — Симона захльоснула злість.
— Чого ти до мене причепився? Я ледве на ногах стою. Совісті в тебе нема.
О, слово «совість» лиш для боягузів Та щоб на дурнів наганяти ляк. Закон нам — меч, і совість нам — кулак!
— Щось ти заговорив, як фюрер, — Франц знову закашлявся.
— Ні, це сказав не Гітлер, це — Шекспір, «Король Річард третій». Якби у свій час ти читав Шекспіра, а не Шопенгауера, все було б інакше.
— Облиште пусті балачки, — гримнув на них лікар, — робіть, що наказано.
Санітари вийшли, кроки їх затихли, але кашель ще довго долітав з глибини барака. Андрієві важко було лежати нерухомо. Заклякли ноги, біль давив потилицю, у кінчики пальців голками стукала кров. Проте він не ворухнувся жодного разу. Вже тричі поверталися санітари. Мовчки знімали з носилок трупи і йшли знову, а він усе лежав, чекаючи наказу лікаря. Раптом Андрій почув чиїсь кроки. Хтось зайшов до амбулаторії і так грюкнув дверима, що заходили ходором стіни.
— Ти тут? Дервіль?
Це був Венцель. Андрій одразу пізнав його хрипкуватий голос.
— Тут, — лікар вийшов із свого закутка.
— Помер. Той червонопузий з третього барака, номер 98506.
— Цього слід було чекати. Він був у такому стані…
— Зараз мене викликали в гестапо. Питали, чому помер.
— Ви б у них спитали. Їм краще знати.
— Не мели дурниць. Вимагають акта по всій формі.
— Це можна. Зараз прийдуть санітари. Принесуть його сюди. Оглянемо і напишемо акта. Там уже лежать під стіною четверо. На них теж складати акта по всій формі? І цей на тапчані теж мертвий. Ви йому, видно, ребра поламали.
— А, чорт з ним, — перебив Венцель, — іншого знайду. Хіба комендантові не однаково, кого я на браму дам. Ти мені акта склади, так щоб по всій формі…
«Мабуть, добре настрахали в гестапо, коли про все інше забув» — подумав про Венцеля лікар. Він підійшов до стола, витяг із картотеки номер 98506.
— Усе буде гаразд, пане старосто, — Дервіль дістав стандартний бланк акту і переписав із картки дані: «Карпенко Іван Кіндратович, 1923, с. Трипілля, капітан, у полон попав…»
Санітари внесли п'ятого мерця. Венцель накинувся на них.
— Повзаєте тут, як сонні мухи! Повертайтеся швидше!
— Хутчій, що ви — глухі? — гримнув і собі лікар. — Підете з паном старостою до третього барака.
Венцель рвонув двері. Санітари вийшли слідом.
Франсуа Дервіль нервово потер перенісся. Права рука лягла на ящик картотеки і нараз висмикнула з нього номер 99633. «Гаркуша Андрій Романович…» Картка упала на стіл. Лікар узяв ручку і вивів під номером: «Мертвий», — чітко, рівно, букву до букви. Картка перемістилася в правий бік ящика. На її місце ліг номер 76483. Дервіль прислухався. Тихо. Тільки серце колотиться в грудях, пробуксовує, мов локомотив, що не в силі зрушити з місця важкий ешелон. Але його треба зрушити, і саме зараз, іншою часу не буде.
Лікар встав, підійшов до Андрія.
— Скидай робу. Швидше!
Андрій похапцем роздягся. Дервіль в одну мить зірвав одяг з померлого. На тапчан полетіли штани і куртка з номером 76483.
— Одягайся. Кидай сюди своє дрантя.
Хлопець вскочив у чужі штани. Накинув куртку, але ніяк не міг потрапити в рукави. Руки трусилися, зуби цокотіли, мов у пропасниці.
— Спокійніше, спокійніше, мон шер, — лікар заспокоював Андрія, а в самого очі горіли тривогою. Проте руки француза діяли впевнено і вправно. За хвилину Андрієва роба була на мерцеві.
— Допоможи.
Вони перенесли труп на тапчан.
— А тепер іди лягай на його місце. І ні пари з уст. Зрозумів?
Андрій мовчав, від хвилювання у нього відібрало мову. Лікар підштовхнув його до стіни. І вчасно. Ледве хлопець встиг лягти, як за дверима почулися кроки. Дервіль сів до стола, схилився над картотекою.
— Ну, оглядай його, та скоріше пиши, бо мене знову. викликають на браму, — почав ще з порога Венцель.
— Не хвилюйтесь, пане Венцель, тепер усе буде швидко, — Дервіль нахилився над трупом капітана Карпенка. Огляд справді тривав недовго. Що тут було оглядати, картина ясна. Франсуа потрібні були ці кілька хвилин, щоб вгамувати власне серце.
— Смерть наступила від катувань, — промовив лікар.
— Ти що, здурів? — перелякано вигукнув Венцель.
— Не турбуйтесь, в акті я напишу те, що треба… — Дервіль знову сів до стола.
Хвилин за п'ять акт був готовий.
— Підпишіть. Ось тут.
Венцель надряпав своє прізвище, схопив папірець:
— До моргу, — звелів капо санітарам, вказуючи на тіло Карпенка, і вискочив з кімнати.
Санітари рушили. Дервіль прикрив за ними двері.
— Вставай. Іди сюди.
Андрій підійшов до лікаря.
— Віднині ти — Соколов Павло Петрович. Народився в селі Золоті Бори, недалеко від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний лабіринт», після закриття браузера.