Читати книгу - "Четверо в яхті"

Була мить, коли Андрійко сказав собі, що ступить ще кілька кроків, дійде он до тієї кривої сосни, а потім упаде і сконає. Може, він і здійснив би це рішення, але біля сосни між кущиками перед ним несподівано відкрилась інша перспектива. Хлопець побачив довгий і вузький зелений тунель, а в кінці його озеро, голубіше, ніж завжди, і кілька яхт. «Аталанта» була першою з правого боку. На палубі хтось лежав у дуже плачевній позі.

Коли Андрійко побачив це, в душі його заграло щось сильніше, ніж прагнення вічного спочинку. Хлопець відштовхнувся од кривої сосни і бігом, через пні й кущі, кинувся до озера.

Він кулею влетів би у воду, коли б наприкінці дороги, кроків за десять від озера, не ріс яловець. Хлопець упав обличчям на колючий кущ, мимоволі охопивши його руками, і відчув тисячу гострих уколів, мов удар вогняної мітли.

Андрійко добіг до озера, обома руками набирав теплої води, тер щоки, лоб, рот, особливо рот, виполіскував огидний смак, що лишився після обіду і, мов дьоготь, в'ївся в горло, піднебіння, язик.

Піднявшись, нарешті, на палубу, Андрійко все ще почував себе погано, але думка про близьку, неминучу смерть трохи зблідла. До того ж йому одразу довелося зайнятися іншими питаннями.

Погані справи були на «Аталанті». Наче сини Ніоби, вражені стрілами Феба, лежали біля замкнутих дверей каюти інші члени команди. Куцик і Войтек спали, Здісь саме розплющив олов'яне око. Він побачив Андрійка, потім зразу якось дивно позеленів, підвівся на нетверді ноги і кинувся з яхти в кущі.

Почало смеркатися, коли в таку ж мандрівку вирушив Войтек. Сонце досягло горизонту, люди вже розійшлися з пристані, десь недалеко гудів останній екскурсійний пароплав. Повернувся Войтек, прокинувся Куцик; тепер можна було зробити необхідні підсумки.

Куцик спав найдовше, і, може, тому його погляди були досить рожевими. Особливо, коли справа торкалася його самого. Він почав навіть вихвалятися.

— Я й не знав, що ви такі тендітні. Кілька нікчемних чарок — і ви вже готові! Ну, Андрійко — це ще зрозуміло, він дохлий. Ми навіть думали, що ти махнув денним поїздом у Варшаву. Але щоб ти, спортсмен, і ти, кавалер!

— Гидота! — крикнув Здіслав і плюнув за борт. — Навіщо ти погодився на цю випивку? А ще й член спілки молоді!

— По-перше, чому ти не протестував? Хіба я силоміць тебе тягнув? А по-друге, чарка, якщо вона не шкодить…

— Цікаво, кому це вона не шкодить? Ми всі…

— О, вибач, я ні!

В цьому місці Здісь замовк: справді, Куцик досі тримався і, помітивши свою перевагу, почав вихвалятися, що у нього міцна голова для такого діла, що взагалі він дужий. А якщо хтось не може, хай не п'є.

Андрійко скромно погодився з ним.

— Бо потім так погано. Я думав, що помру. Наче хтось рицини з перцем налив мені в рот. Тобі добре, Куцик, ти можеш!

— Який там перець! Ніби манна каша із згірклим маслом! — скривився Войтек.

— А мені здається, що ще гірше, — признався Здісь. — Наче гогель-могель з тухлих жовтків. Як Куцик витримав…

Куцик сидів, дивився на полум'яний захід і слухав ці похвали. Гордість на його обличчі з чимось боролася. Але після згадки про гогель-могель гордість моментально зникла, обличчя його стало жовто-зеленим.

— Треба мати сильну волю і… — промовив він. Але речення не докінчив. Підвівся, скочив до борту і з дивовижною швидкістю зник в кущах.

Через п'ятнадцять хвилин Куцик, усе ще землисто-зелений, повернувся і понуро глянув на товаришів. У нього був такий вигляд, що всі підготовлені хлопцями насмішки були відкладені до кращих часів. І правильно: мандрівників чекали справи, незрівнянно гірші.

— Добре, — буркнув Куцик. — Досить. Треба скласти план дальших дій. Які є пропозиції?

Перший пункт було прийнято без дискусій: завтра вранці вирушити в дальшу подорож якнайдалі від піратів і всяких їдалень. Ухвалили, що ночуватимуть де попало, а варитимуть по черзі.

— Треба тільки щось купити, — сказав Здісь. — Крупів, хліба, якихось консервів…

І тоді Войтек інстинктивно поліз у задню кишеню штанів.

— Що з тобою? — вигукнув Андрійко.

Войтек тільки роззявив рота і швидко витяг руку. Кишеня була порожня.

Кілька хвилин кожен шукав у себе, в яхті. Потім потроху почали пригадувати подробиці. Войтек, майже плачучи, присягався, що бумажник з грішми він доніс до яхти.

— Але ж звідки? Тюхтій! — крикнув Здісь. — Я прекрасно пам'ятаю! Коли ти платив, він упав у тарілку з маслом! А ти так зручно його підняв, що він упав під стіл… офіціантка принесла здачу, і ти її в кишеню… Ну, подивись у цій, правій…

Справді, в правій кишені збереглося кілька дрібних монет і один зелений папірець. Але Войтек наполягав на своєму:

— Так, упав у масло! Я витер його салфеткою і сунув у кишеню… Ми прийшли на яхту, я витягнув бумажник, бо він мені заважав. І поклав на столик… Потім вийшов на сонце…

— Ну, значить, хтось його поцупив! — крикнув Андрійко.

— Не може бути! Я ж спав біля дверей! Злодій мав би перелізти через мене!

— Бреши, бреши! — сказав Куцик. — Значить, яхта зачарована? Бумажники самі зникають, так?

— Ну, а їжа? — промурмотів Андрійко.

Куцик різко висміяв його. Їжа — це чиясь дурна витівка, але з бумажником…

— Не мороч мені голову! — підсумував він. — Що ти нализався, як цуцик, це факт. Що ти заснув під дверима, це теж факт, але щоб ти перед сном виймав бумажник — це брехня!

— Та ж він брудний був, у маслі… — з огидою сказав Войтек.

— Брехня! За мною, хлопці!

— Куди?

— Шукати на дорозі або в їдальні.

— Аякже! Так і знайдеш!

Однак вони слухняно пішли. Андрійкові було доручено перевірити той відрізок шляху, яким повертався