Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

Василенко марив. Отець Миколай напружено вдивлявся в обличчя хворого. Де ж він бачив його? Потім торкнувся чола, взяв за руку, помацав пульс і жахнувся.

— Негайно до лікаря, інакше…

Священик на секунду замислився й, ніби збагнувши щось, наказав:

— До авто, швидко! — Він похапцем підтикав за пояс поли довгої ряси й разом з Мефодієм понесли непритомного Василенка до автомобіля.

Водій «Мерседеса» Сергій Корнієнко, котрий до появи в Приморську священика Яворовського працював у «Чорноморі», одразу пізнав Василенка. Відкривши дверці машини, він допоміг отцю Миколаю покласти хворого на заднє сидіння, а сам мерщій дістав заводну ручку, крутнув нею два-три рази, і мотор зачмихав, здригнувся, немов жива істота.

Священик сів біля хворого, прикрив його полою і підтримував, аби той не скотився із сидіння; сторожеві сказав:

— Ти, раб божий, нічого не бачив, не чув і нічогісінько не знаєш. Адже так, Мефодію?

— Так, отче, — вклонився сторож. — Звідки ж я маю що знати?

Отець Миколай схвально похитав головою й простягнув Мефодію руку, до якої той припав пошерхлими губами.

А коли машина рушила, водій, поглянувши на священика, таємниче сказав:

— Знаєте, отче, цей чоловік з «Чорномора».

Священик підняв голову.

— Справді? Ви не помиляєтесь?

— Ні, отче, не помиляюсь. Я ж працював там, на баяні грав; це Василенко, Степан Іванович.

— Цікаво! — скинув Яворовський широкими бровами й зауважив: — Сподіваюся, Сергію Петровичу, те, що ви сказали, буде між нами.

— Звичайно, — ствердно кивнув Корнієнко, мовляв, даремно мене попереджаєте.

Машина покотился. Але куди? Мефодію Притулі не треба про це знати. Йому відомо лише одне: отець Миколай ненавидить окупантів. Значить, він заодно з Червоного Армією. То ж і хвора людина у надійних руках, їй допоможуть.

Степан Іванович опам’ятався лише через кілька годин. Не може збагнути, де він: світла кімната, чисте ліжко. Поруч висока постать священика у темній рясі, русяве волосся спадає йому на плечі, а широка, мов лопата, борода дістає майже до хреста з розп’яттям, що висить на срібному ланцюжку…

Де ж він є, і чого священик стовбичить біля нього? Ніби він бачив його. Але де? Голова болить, у скронях стукає важкими молотками. Він дивиться на священика, а той відповідає йому лагідною посмішкою карих очей.

— Скажіть, прошу, де я, хто прихистив мене, кому зав-дя-чу-ва-ти? — ледве промовив Степан Іванович і знову закрив очі.

Отець Миколай сів біля хворого, взяв праву руку й став слухати пульс.

Василенко хотів щось спитати ще, але священик суворо посварився пальцем:

— Спокійно, друже, вам не можна хвилюватись; потім про все дізнаєтесь. Зараз — спокій. Ви дуже хворі.

Степан Іванович в одній з кімнат великої квартири священика приморської і заліської церков — отця Миколая Яворовського. За ним тут доглядають, лікують.

Священик знає про хворого лише те, що почув від сторожа Мефодія Притули і водія Сергія Корнієнка. Ці повідомлення довірених дають підставу думати, що хворий Василенко своя людина. Тому Яворовський так багато уваги приділяє його лікуванню.

Василенко також чув дещо хороше про священика, але намагається бути обережним, стриманим у розмові.

Після ліків і двотижневого відпочинку хворому стало значно легше — температура стала нормальною, хрипота пройшла. А переніс він, як сказав священик, двостороннє запалення легенів.

Якось після вечірньої служби отець Миколай заглянув до кімнати хворого.

— Ну, як справи, козаче? — усміхнувся ласкаво. — Чи не час уже нам та за шаблю взятися? А то, дивись, і війна без нас закінчиться?

Василенко жваво підвівся на лікоть.

— Та вже можна. Тільки мені, отче, краще б автомата, — зауважив, не зводячи погляду з усміхненого господаря.

— Що ж, і автомат знайдеться, — впевнено сказав отець Миколай.

— А ви, отче, з якою зброєю підете — з хрестом чи, може, з мечем?

— З вогнем і мечем! — рішуче відповів Яворовський, сідаючи біля хворого.

Василенко посміхнувся задоволено.

— Добре, я згоден, отче. Дивно тільки, що досі ми не знайомі. Вже півмісяця ви мене лікуєте, а ні разу не спитали — хто я й що?

— Це не зовсім так, — зауважив священик. — Імені вашого, правда, я ще не знаю (хоч насправді знав уже від шофера Корнієнка), сподіваюсь зараз ви скажете, але важливіше те, що я знаю про ваш настрій. У вашім серці, раб божий, палає ненависть до чужинців, які плюндрують нашу землю, вбивають невинних, людей. А дружину й сина вашого погнали до Німеччини, як татари-людолови гнали колись до Криму наших прапрадідів. Промовчавши, спитав:

— Ну, що, правильно я кажу?

Отець Миколай міг би й не питати цього — сам бачив: роз’ятрив чоловікові душу.

Василенко кивнув посивілою головою — клубком гніву підперло до горла. Заспокоївшись, він сказав:

— Ви хотіли знати моє ім’я? Прошу, я — Василенко, Степан Іванович. Для вас, звичайно, прізвище моє ні про що не говорить. А коли б комендант Людвіг Шварц дізнався, що ви врятували мене від смерті й надали притулок, він би вам жорстоко відомстив.

Степан Іванович запнувся. Спробував було посміхнутися, довгим поглядом подивився на священика. А той замислено похитував головою.

— Ви не все, товаришу, сказали, — хитрувато примружив очі, — та то нехай на потім. Тепер, Степане Івановичу, дозвольте мені відрекомендуватися. Священик подав Василенкові руку, називаючи своє ім’я і прізвище.

— Я, Степане Івановичу, місцевий, зростав у кожного на виду. Тут, у Приморську, жив і мій батько — священик Нестор Яворовський. Тож і мене повів тією стезею. Я ще замолоду,