Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

— Брехня уся ця дискусія. Собака не скажений, а хворий. Побитий і покалічений. Ех, люди! — якось непевно зітхнув він.

Зате оглянув хвору лапу, вислухав нутрощі, виписав мазь для ноги, дав мікстуру для вживання всередину й, виряджаючи друзів — хлопчика і собаку, спитав на прощання:

— Тебе як же звуть, герою?

— Толик.

— Ти хороша людина, Толику. Молодець!

Бім, виходячи, теж подякував лікареві. Від нього пахтіло ліками, але він зовсім не був хворий, а навпаки, високий, мужній чоловік з добрими очима.

«Хороша людина, — сказав йому Бім хвостом і поглядом. — Дуже хороша ви людина!»

… Читачу-друже! Не той читач, що гадає, нібито без його наклепницьких листів собаки поїдять усіх громадян і громадянок, ні — не той. Інший — мій читачу, до тебе я звертаюсь. Пробач, що в лірично-оптимістичній повісті про собаку я іноді напишу одну-дві сатиричні картинки. Не звинувачуй у порушенні законів творчості, бо в кожного письменника свої «закони». Не звинувачуй, любий, і в змішуванні жанрів, бо саме життя — змішування: добро і зло, щастя і нещастя, сміх і горе, правда і брехня живуть поруч, і так близько одне до одного, що іноді важко й розрізнити їх. Гірше було б мені, коли б ти раптом помітив у мене напівправду. Вона схожа на напівпорожню бочку. А різницю ж між напівпорожньою та напівповною бочкою зайве доводити.

Головне, я за те, щоб писати про все, а не лише про щось одне. Це просто шкідливо. Ти подумай! Якщо писати лише про добро, то для зла — це знахідка, блиск; якщо писати лише про щастя, то люди перестануть бачити нещасних і, зрештою, взагалі не помічатимуть їх; якщо писати лише про серйозно-прекрасне, то люди перестануть сміятися над потворним.

А втім, як бачите, я ж бо й пишу лише про собаку. Підтвердять це подальші розділи цікавих і, до речі відзначу, не завжди веселих пригод з нашим добрим Бімом.

Бім одужував завдяки старанням Толика і Степанівни. А тижнів через два почала загоюватися й лапа, хоч і лишилася розлапистою, широкою в порівнянні з іншими; Бім уже пробував на неї наступати, але поки що потрошку — тільки пробував. Розчесана Толиком шерсть надала Бімові цілком пристойного вигляду. А ось голова стала боліти не перестаючи: від ударів Сірого щось у ній неначе змістилося. Часом Бім відчував паморочення; тоді він зупинявся, здивовано ждав, що з ним буде, але потім, хвалити бога, миналося до наступного приступу. Ось так і в людини, травмованої або приголомшеної несправедливістю, несподівано, не одразу, а через якийсь час, раптом задзвенить у вухах, запаморочиться голова, не туди заскочить серце, й вона, похитуючись, зупиняється і жде в гіркому подиві, що ж це з нею буде; потім справді минається, а інколи навіть і не повторюється. Усе буває і все минається. Людина — також тварина, тільки чутливіша.

… Лише пізньої осені, вже як почалися постійні заморозки, Бім пішов на чотирьох ногах, одначе так-таки й накульгував — нога чомусь стала трохи коротша. Як бачимо, Бім лишився калікою, хоча з головою все начебто владналося. Справді-бо: все буває і все минається.

Це ще не біда б, але ж хазяїна нема та й нема. І аркуш листа давно вже нічим не пахне, а лежить в кутку, як звичайнісінький, ні на що не потрібний папір. Бім уже міг би знову шукати друга, але Толик не спускав з поводка, коли гуляв з ним. Толик усе ще боявся й того оголошення в газеті, і Сірого дядька, та й перехожі інколи запитували: «А чи не той це собака, скажений, з чорним вухом?» Толик не відповідав і швиденько йшов собі, озираючись. Він міг би сказати: «Ні, не той собака» — та й край. Але він не вмів брехати й приховувати своїх почуттів — страху, побоювання, сумніву тощо; навіть навпаки, усе це проявлялося щиро й одверто: брехню він називав брехнею, правду — правдою. Більше того, в ньому зароджувалося почуття гумору, як одного із способів вияву справедливості, справжнього гумору, при якому смішне говориться без будь-якої посмішки, хоча той, у кого з'явилося це почуття, може внутрішньо майже плакати. Першим проявом цього був отой твір, суті якого він сам ще не розумів. Він ще нічого не розумів як слід, він тільки невиразно починав про дещо здогадуватись.

Отже, хлопчик у спортивних осінніх штанцях і жовтих черевичках, у світло-коричневому піджачку й осінньому ворсистому картузику щодня, надвечір, ішов з кривим собакою одним і тим маршрутом. Він завжди був такий чистенький і охайний, що кожен зустрічний думав: «Одразу видно — з культурної сім'ї хлопчик». До нього вже почали звикати близькі до його маршруту мешканці, а деякі з них запитували одне одного: «Чий же це такий гарний і смирний хлопчик?»

З онукою Степанівни, Люсею, білявенькою ровесницею, тихий і скромний Толик дуже подружився, хоча чомусь і соромився брати її на прогулянки. Зате у квартирі Івана Івановича вони, бувало, бавилися з Бімом, а той платив їм відданою любов'ю і невідступною увагою. Степанівна тут же сиділа, плела щось і раділа, дивлячись на дітей.

Одного разу вони розрівнювали Бімові очоси на ногах і підвісок на хвості, а Люся спитала:

— Твій тато тут, у місті?

— Тут. Тільки його вранці одвозять на роботу, а увечері привозять назад, зовсім уже пізно. Страшенно стомлюється! Каже, «нерви напружинилися до краю».

— А мама?

— Мамі завжди ніколи. Завжди. То праля приходить, то натирач підлоги, то кравчиня, то телефон дзвонить без кінця — ніколи їй спокою немає. Навіть на батьківські збори вибратися не може.

— Важко, — зітхнувши, згодилася Люся щиросердо, з зажурою в очах. Вона ж бо й запитала Толика тільки тому, що завжди думала