Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

рятувальний жилет… Навіть не надувне коло, яке ненароком може випорснути з моїх рук, і тоді мені доведеться хоч-не-хоч «поплисти», тобто піти, ні, я маю жилет, що міцно пришнурований до мого тіла і надійно тримає мене на поверхні води, виключаючи найменший риск втопитися. Цей рятувальний жилет: і мама, і вони, всі мої друзі, і масажистка тьотя Галя, і лікар Марко Ісайович. Як же я навчуся плавати самостійно?

Я знаю, чому Олег Борщов так наполягав, щоб я потрапив на стадіон, на ту гру. Справа тут не тільки в тому, що він потурбувався про мою розвагу і захотів зробити мені приємне. Я певен, що йому переповів Кирило те, що розповів йому я. А я Кирилові якось розповів те, що розповів мені професор: про мої «маленькі» ноги, змодельовані у мене в мозку. Ну, про те, що я повинен навчитися володіти тими своїми «змодельованими» ногами, і вони одного чудового дня, в якусь невловиму для мене мить примусять скоритися мені мої справжні, «великі» ноги. А для цього мені потрібні відповідні емоції, я повинен подумки «йти», «бігати», «стрибати» тощо. Найлегше це робити — наслідуючи інших, уявно повторювати їхні рухи. А найкраще це робити в якомусь напруженні, збудженні, як ось на футбольному матчі чи на змаганнях легкоатлетів. Сидячи на трибунах стадіону, навіть здорові, нормальні люди, не інваліди, несвідомо повторюють рухи спортсменів.

Кирило розповідає безладно, непослідовно, то забігає наперед, то повертається назад, то «вгвинчує» щось у свою розповідь таке, що, здавалося б, не має зв'язку з попереднім, але, може, саме тому його розповідь і цікаво слухати. І він зумів зацікавити своєю розповіддю Олега. А Олег — спортсмен, він літературні вправи Кирила спромігся дуже швидко перекласти на мову спорту. І він зрозумів його, зрозумів, що мені таки справді корисно бувати на стадіоні.

Я бачив, що він непомітно за мною спостерігає. Йому було цікаво, як я реагую на матч. Я… Я реагував як слід. І мої «модельні» ноги забили у ворота югославів аж три м'ячі, стільки, скільки їх і було забито у тому матчі, але мої справжні ноги… Вони, як і раніше, належали кому завгодно, тільки не мені…

Вчора у мене був Марко Ісайович, наш районний невропатолог. Він хороший лікар, він подобається мені за те, що немає в його поводженні зі мною (як, мабуть, і з іншими хворими) того псевдооптимізму — мовляв, немає на світі невиліковних хвороб, все буде гаразд! А от як і чому все буде гаразд — відповідь на ці запитання розпливчаста і не чітка. Марко Ісайович не такий, і тому я йому вірю, що все справді рано чи пізно «стане на свої ноги», тобто стану на свої ноги я. Стану і піду.

Але вчора Марко Ісайович був якимось не таким, як завжди. Він говорив зі мною неуважно, уникав мого погляду, і взагалі мені здалося, що він на мене за щось сердиться. Але за що? Тобто як це може лікар сердитись на хворого? Він не сердиться, звичайно, але мені здалось… Я не знаю, як це висловити… Виходило так, ніби я його чимось незаслужено образив. Я — хворий, він — лікар, і він повинен не сприйняти цю образу як образу, заховати її в собі, виду не подати, що він і робив… Проте десь в чомусь вона таки вийшла назовні. Може, тому, що він людина надзвичайно щира і не вміє прикидатися?

А сьогодні я вже напевне знаю, що я таки його образив. Тобто не я особисто, але все виходить від мене, і все, все, всі його неприємності через мене.

Сьогодні, коли мама була на роботі, всі мої друзі в школі і я нікого не чекав, хтось подзвонив у двері. Я підкотив на своєму кріслі до дверей і відчинив їх. Увійшла якась тітонька. Вона одразу здалась мені занадто діловою і заклопотаною і чомусь так само одразу не сподобалась мені. А чому, я й сам не міг би пояснити. Тепер уже можу, а тоді не міг би. Щось у ній було таке, таке… Ну, не те що хиже, але щось таке, що примушувало насторожуватись, замикатись в собі.

— Це, звичайно, ти — Горбаченко Максим Вікторович?

— Я. Прошу, проходьте, сідайте.

— Спасибі.

Вона зайшла до кімнати, сіла біля стола, розстебнула свій портфель і почала викладати з нього якісь папери. Притому вона, хоч сиділи ми одне проти одного, дивилася на мене так, ніби хотіла бачити мене лише в профіль. Лише в профіль і більш ніяк.

— Мама, звичайно, на роботі?

— На роботі.

— Ну, писала не мама, почерк не встояний, дитячий почерк. Ти не писав теж?

— Що? — здивувався я, передчуваючи щось нехороше.

Лист на ім'я міністра охорони здоров'я.

— Ні-і… Не писав я ніякого листа.

— Я так і думала, — живо сказала жінка.

— Що ви думали?

— Що ти будеш відпиратися. І справді, коли б ти хотів зізнатися в тому, що писав цього листа, то лист не був би анонімним…

— Я справді не писав такого листа!

— Ат, яке це має значення? Писав — не писав. Лист є! — вона дістала з купи паперів листа і потрясла ним в повітрі. Це був звичайний аркуш, вирваний з учнівського зошита і списаний великими округлими літерами.

— Лист є! — повторила жінка. — А лист — це сигнал! Ми ж повинні прислухатися до сигналів трудящих…

— Пробачте. — Я почував себе так, що, здавалося, зараз провалюся крізь підлогу разом зі своїм кріслом на колесах. — Пробачте, але я десь читав, що анонімні листи взагалі не перевіряють. Це — по-перше. А по-друге, коли б я його навіть писав, то це не сигнал трудящих, я ще ніде не працюю…

— Яке це має значення?

— Ви з міністерства?

— Яке це має значення? Не в тім суть. Я не з міністерства, але мені доручили перевірити цей лист, і я доведу цю справу до кінця.

— Пробачте, але ж немає ніякої справи…

— Тебе