Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

— Стули пельку! — просичав Марцін.

— Аж ніяк. Ви читатимете книжку, — сказала вчителька й глянула на обличчя обвинувачених. На них видніла недовіра й полегша.

— Книжку? — зацікавлено запитала Зося.

— Книжку? — зойкнула Клаудія.

Агата не сказала нічого, лише закліпала очима, і це був єдиний доказ її зацікавлення.

— Яку? Навіщо? — сипалися нетерплячі питання.

Беата Крупа пишалася тим, що так облаштувала цю справу.

— Книжку оберете самі. Зосю, покладаюся на тебе.

— О ні! Перепрошую! — підхопилася Агата. — Я теж хочу дещо сказати!

— І я! — озвалася Клаудія.

Хтось пирхнув.

— Гаразд, — повагавшись, погодилася вчителька. — Виберете демократично. Книжка повинна бути для вас зрозумілою. Може, щось молодіжне? Приміром, «Гаррі Поттер»?

— Тільки не «Гаррі Поттер»! — вигукнула Агата.

— А чому ні? — заперечила Клаудія. — Така класна книжка. Здається… Принаймні всі так кажуть.

— Для малюків із дитсадочка!

— Гаразд, припиніть цей базар, — перебила їх класна керівничка. — Залишіться після уроку, я вам про все розповім. У нас є ще кілька організаційних справ.

Коли клас, трохи розчарований покаранням, бо вони все-таки очікували чогось більш видовищного, покинув кабінет географії, Беата Крупа перевела подих і повагом мовила:

— Ви повинні зрозуміти, що це ніяке не покарання.

— Але й не нагорода, — процідила Агата крізь зуби, але вчителька не збиралася з нею дискутувати.

— Мене попрохали вибрати трьох хороших, повторюю — хороших дівчат, які хотіли б за це взятися.

— Ну, щодо Агати, то ви радше помилилися, — вихопилося в Клаудії.

— Дамо їй шанс! Кожен хоче бути добрим, найважливіше — могти це показати й мати таку нагоду, — відказала класна. — І ви таку нагоду отримали.

— Теж мені нагода — книжку читати! — знизала плечима Агата.

— Не знаю, як вам про це розповісти, — пані Беата раптово задумалася. — Щоб вас не налякати. Цю дівчинку звуть Магда, вона ваша однолітка.

— І досі читати не навчилася? — здивувалася Клаудія.

— Краще припини, окей? — розсердилася Зоська. — Вона хвора? Неповносправна? — допитувалася в учительки.

— Пам’ятайте одне: якщо для когось із вас це виявиться заважким, ви можете відмовитися. Я знайду когось іншого замість вас. А дівчинка лежить у комі, — пояснила вона і, відвівши погляд, утупилася в стіл.

— Це як? — Клаудія навіть не намагалася вдавати, наче розуміє. — Тоді навіщо їй читати?

— Це таке лікування, — здогадалася Зоська. — Іноді дає чудові результати.

— Ніколи не відомо, який подразник подіє на таку людину. Може, якщо вона контактуватиме з ровесницями, слухатиме, як їй читають, це допоможе їй прокинутися. Її сім’я живе тут віднедавна, здається, Агато, вони твої сусіди? Купили будинок на Шостій вулиці. Так сталося, що всі ви мешкаєте поблизу. Щоправда, Зося по той бік колії, але теж недалеко. Хочу вас попрохати піти туди й обговорити з Магдиними батьками, як вони це бачать. Але не бовкніть їм, що ви прийшли, бо вас таким чином покарано. Наїлася б я тоді через вас сорому! — вона написала на аркушику адресу й простягнула Зосі. — Ну, і про книжку не забудьте. Таку, яку самі б із задоволенням прочитали.

— Якби я знала, хто нам підклав цю свиню… — заговорила в коридорі Агата, — я б йому…

— Це точно не я! — обурилася Клаудія.

— Може, і не ти, а от щодо Марціна я не впевнена…

— Теж вигадала: Марцін і пиво? — пирхнула Клаудія. — Ти що, жартуєш?

— То що, страждатимемо через те, чого ми не робили?

— Чому страждатимемо? — здивувалася Зоська. — Ти ж можеш відмовитися, хіба не чула?

— По-перше, ти мені не наказуватимеш, що робити. По-друге, я не якась там боягузка.

— А по-третє? — зацікавилася Клаудія.

— А по-третє — стули пельку.

Бувають дні, які минають непомітно: без важливих подій, не викликаючи жодних емоцій, не залишаючи в пам’яті жодного сліду, нічого вартого уваги. Один за одним складаються вони в нескінченні тижні, довгі невиразні місяці, роки, що минають безслідно. Їх можна описати одним-єдиним словом: нудьга.

А бувають дні, коли всього замало: поглинають час, громадять події, породжують усе нові й нові ситуації, переплітають їх між собою, затягають у вир, з якого не врятуєшся. А ти мрієш, щоб усе це скінчилося, а воно триває далі, усупереч розуму, триває, неначе прагне заперечити будь-які правила, жорстоке, невситиме.

— Та-а-ак, схоже, що є проблема! — заявила Агата, коли після уроків дівчата подалися до «Променаду» й зупинилися біля «Емпіку». — Завеликий вибір… — майнула думка.

— Е-е-е… — Клаудії сподобалися стелажі, повні книжок. Вона ще ніколи тут не була. — Щось та знайдемо.

— Ти краще нічого не знаходь! Я вже знаю, чим це може скінчитися.

— Не будь свинею! — розлютилася Клаудія й попрямувала за Зоською, яка почувалася тут наче риба у воді й відразу звернула до потрібних полиць. На жаль, це були книжки для дорослих.

— Ти що, здуріла?! — Клаудія запанікувала, ніби її запросили взяти участь у математичній олімпіаді. — Ми ж мали вибирати молодіжку!

— Чому? — покепкувала Агата. — Бо ці книжки для тебе заскладні?

— Та припиніть нарешті! Дайте зосередитися! — розсердилася Зося.

— А що таке власне ця кома? — поцікавилася Клаудія, беручи до рук книжку за книжкою. Розгортала їх і, не побачивши там жодних малюнків, відкладала на полицю.

— Такий стан, коли ти не жива й не мертва…

— Що-о-о?!

— Боже! — Агата відповіла попервах байдуже та, почувши власні слова, не на жарт перелякалася. — Боже мій! — повторила вона, трусонула головою, немовби відганяючи щось сперед очей і затулила вуста долонею. — Так… — прошепотіла. — Це вона. Це точно… вона…

— Хто до біса?! — допитувалася Клаудія.