Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

розколина, тягнеться через небо безнадійна гіпербола твого шляху, що тільки раз нахиляється до нас і відсахується з огидою. Що тобі до того, чи жінка лишилася чи пішла, чи комусь голова паморочиться, а хтось божеволіє, чи мертвий живий, а живий видається мертвим: що тобі до того? Це все було таким природним для тебе, ти проходив, немов передпокоєм, і не затримувався. Але ти затримувався і згинався там, усередині, де варилося, осідало й вицвітало наше буття. Усередині, глибше, ніж заходив хтось коли-небудь; перед тобою раптом розчахнуться двері, й ти тепер коло колби в заграві пожежі. Там, недовірливий, куди ти не візьмеш нікого, ти сидітимеш і розглядатимеш переходи. І там, оскільки тобі судилося показувати, а не малювати чи зображати словом, саме там ти ухвалиш страхітливу постанову: оте крихітне, яке ти й сам бачиш тільки через лупу, самому збільшити так, щоб воно, велетенське, стало перед тисячами, стояло перед кожним. Виник твій театр. Ти не міг дочекатися, щоб те майже непомітне, сторіччями сконденсоване до краплин життя, винайшли й інші мистецтва і воно поступово стало доступним і для тих, хто мало-помалу об'єднається для розуміння й нарешті спільно вимагатиме підтвердження просвітлених чуток в алегоріях, зображених на сцені. Ти не міг дочекатися, ти був там, ти мав зафіксувати і зберегти навряд чи вимірюване: почуття, яке зростає на півградуса, кут відхилення майже нічим не обтяженої волі, який ти реєструєш зовсім близько, легеньке збурення в краплині жадання і незнашучу мінливість барв у атомі довіри, бо саме в таких процесах полягало тепер життя, наше життя, яке заковзнуло в нас, увібралося всередину, і то так глибоко, що про нього навряд чи й можна снувати якісь здогади.

Отаким ти й був, позачасний трагічний поете, що, мов стрілки годинника, фіксував і показував, ти мав одним ударом перетворити ті невидні капіляри в найпереконливіші жести, в найнаявніші речі. Отак ти дійшов до безпрецедентного насильства своєї творчості, ти щоразу нетерплячіше, щоразу розпачливіше шукав під видимим еквіваленти баченого внутрішнім зором. Там були кролик, горище, зала, де хтось походжає, дзенькіт скла в сусідній кімнаті, пожежа під вікнами, сонце. А ще церква і нагромадження скель, схоже на церкву. Але цього не вистачало; зрештою на сцену потрапили башти і всі гори, а лавини, ховаючи краєвиди, засипали сцену, заставлену відчутним, задля невловного. Ти більше не міг. Обидва кінці, які ти звів докупи, швидко розходилися, твоя несамовита сила покинула тугий стрижень, і твоя праця звелася нанівець.

Бо інакше хто б зрозумів, чому ти, упертюх, як і завжди, не хотів наприкінці відійти від вікна. Ти хотів бачити перехожих, бо тобі спало на гадку, чи не можна було б коли-небудь використати і їх, якщо таки наважитись знову взятися до роботи.

І тоді я вперше подумав, що про одну жінку нічого не можуть сказати; я помітив, як її бережуть, розповідаючи про неї, як називають інших та описують їх, а ще околиці, місцевості, предмети аж до певного місця, де все припиняється, м'яко і немов обережно ткнувшись у легенький контур, який обмежує і який ніколи не підводять густішою барвою. «Якою вона була?» — запитую я тоді. «Білявою, десь такою, як ти», — відповідають вони й перераховують усе, що знали на додачу, але знову-таки дуже неточно, і я вже нічого не здатний уявити собі. Власне, бачити я міг тільки тоді, коли мати розповідала мені оповідку, якої я завжди вимагав… При цьому щоразу, доходячи до сцени з собакою, вона заплющувала очі і якось наполегливо хапалася руками за обличчя, — цілком замкнене, але наскрізь прозоре, — прикладала до скронь холодні долоні.

— Мальте, я бачила це, — присягала вона, — я бачила.

Я почув це від неї вже на останньому році її життя.

Тоді, коли вона вже нікого не хотіла бачити і завжди, навіть під час поїздок, тримала коло себе невеличке густе срібне ситечко, крізь яке цідила всі напої. Твердого харчу вона вже не приймала, і, скажімо, печиво або хліб, коли була на самоті, розкришувала і їла крихту за крихтою, як-от їдять діти. Тоді її цілковито опанував страх перед шпильками. Іншим вона лише казала, щоб виправдатися: «Я вже не терплю ніякого харчу, але нехай це не заважає вам, як на мене, я тут особлива». Вона несподівано могла повернутися до мене (адже я вже трохи підріс) і з силуваним сміхом казала: «Мальте, як багато тих шпильок і як їх тикають усюди, а якщо подумати, як легко вони випадають…». Вона силувалася вимовити ті слова жартівливо, але трусилася зі страху на думку про всі ті погано закріплені шпильки, які щомиті можуть кудись упасти.

Та коли мати розповідала про Інґеборґ, з нею нічого не могло статися, тоді вона не берегла себе, тоді вона сміялася, згадуючи про сміх Інґеборґ, тоді я мав бачити, якою гарною була колись Інґеборґ. «Інґеборґ нам усім давала радість, — розповідала вона, — твоєму батькові, Мальте, теж, він справді радів. Але тоді, коли стало відомо, що вона помре, хоч і здавалася лише трохи хворою, а ми всі ходили навколо й приховували цей факт, одного разу вона сіла в ліжку й сказала сама собі, мов людина, яка хоче почути, як звучать її слова: „Ви не повинні отак прикидатися, всі ми знаємо це, і я можу заспокоїти вас: добре й так, як є, я вже не можу“. Уяви собі, вона сказала: „Я вже не можу“, — і це вона, що нам усім давала радість. Чи ти коли-небудь зрозумієш це, коли виростеш, Мальте? Подумай про це згодом, можливо, ти згадаєш ці слова. Було б добре, якби хто-не-будь розумів такі речі».

«Такими речами» мати переймалася, коли була на самоті, а ці останні роки вона завжди була сама.

— Мальте, я такого ніколи не збагну, — казала вона інколи зі своїм на диво відважним сміхом, що мов хотів лишитися непоміченим і цілком виконував свою роль, бо вуста всміхалися. — Але ніхто не мав бажання з'ясовувати; якби я була чоловіком, атож, якби я була чоловіком, я б тоді подумала про це, і то як слід, по порядку, й від самого початку. Адже має бути початок, і якби його зрозуміти, це було б не абищо. Ох, Мальте, отак ми йдемо до смерті, і мені спало на гадку, що всі