Читати книгу - "Колиска сонця"

Із Запотічним пішли молодий татарин і говіркий літній галичанин. Про завдання Мирослав не сказав, лише попросив узяти із собою сірники.

— Матка боска, оце тіки-но земельки дали, і худібка в стайні, і жєти би та жєти, а тут фашист проклятий… — сокрушався селянин.

Запотічний ішов мовчки. Страшна байдужість охопила його: не було ні думок, ні бажання жити. Все, все остогидло! Впасти б тут, на дорогу, сконати і розвіятись пилюкою посеред цього шляху.

Степ заливали останні потоки надвечірнього сонця, і весь довколишній простір здавався кривавою раною на тілі землі. Із жахом і відчаєм дивились на цю рану невеличкі українські села, що лякливо тулились до тривожних обріїв. Мирні хатини в страдниках — села сорок першого! Скільки у ваших печальних вікнах виплакано жіночих і дитячих очей. Тих би сліз, очевидно, вистачило, аби згасити всі пожежі у степах, омити рани на всіх солдатських тілах.

— Оце тіки жєти б і жєти, — весь час твердив своє галичанин.

Обійшовши соняшникове поле, вони вийшли на пшеничний лан. Звідси, аж ген-ген до далеких овидів, рівними рядами, немов натомлені лелеки, йшли мирно у тихе надвечір’я золоті полукіпки пшениць. Усі троє зупинилися вражені. Хлібів було так рясно, що, здавалося, сама земля диву давалася, як могла виносити, викормити їх стільки під своїм серцем.

Селянин, дивлячись на Запотічного, із загадковою посмішкою підійшов до найближчого полукіпка, обережно, немов новонароджене немовля, взяв на руки сніп, з якоюсь святістю пригорнув його до грудей і почав ніжно гладити колосся.

— У нас земелька бідна, то й колос немічний, як мізинчик, — пояснив вибачливо Запотічному. — А тут поля ситі, то й хліб добре вгодований.

Мирослав з невимовним болем ще раз оглянув пшеничний лан і різко спитав:

— Сірники є?

— Є!

— Підпалюйте! — наказав безживним голосом і сам черкнув перший полукіпок.

Татарин без усякого інтересу взявся за роботу. Полум’я загрожуюче загоготіло. Стебла пшениці, немов живі істоти, почали корчитися в муках. Галичанин, вирячивши очі, стояв скам’янілий і перестрашено дивився то на татарина, то на Запотічного. Потім немов прокинувшись від страшного сну, кинувся на комісара, схопив його за руку і скрутив з усієї сили.

— Що роблять пан комісар! Матка боска, се ж зерно! Се хліб, який годує нас, — кричав селянин благаючим голосом до Запотічного.

— Виконуй наказ! — заревів Мирослав.

Але селянин вчепився мертвою хваткою і навіть не думав його відпускати.

— Пане комісаре, се хліб, що ви робите? Ви ж людський труд нищите!

— Німці прийдуть, заберуть, нашим хлібом будуть нас бити! — кричав йому в обличчя Запотічний.

Але це не доходило до галичанина.

— Не пущу, і ніц не говоріть, пане комісаре! — тряс злякано головою, цупко тримаючи Запотічного.

Це зрештою розізлило Мирослава, і він з силою відштовхнув його.

Селянин відлетів і впав на стерню. Але швидко схопився, став на коліна.

— Застрельте мене, — розірвав на грудях гімнастерку. — Не дайте мучитися, застрельте, най очі мої не видять цього! — повзав по стерні.

Вогонь, гогочучи, перекидався із полукіпка на полукіпок, піднімався все вище, і степ стогнав тяжко, як обгоріла людина.

— Боже! Де ти! — заволав на колінах галичанин і підняв над собою руки.

Полум’я підхопило його, зняло до неба. Селянин почав гатити кулаками у небесну твердь. Небо тривожно загуло, але його ніхто не відчинив, і галичанин знову спустився на землю; зняв сорочку і у відчаї почав збивати вогонь на полукіпках.

— Какой дурак, какой дурак… — сокрушався татарин, снуючи із віхтем палаючої соломи між полукіпками.

— Ти що, здурів! — кинувся Запотічний до селянина і з усього розмаху кинув ним на стерню.

Галичанин підвівся, схопив гвинтівку і, наставляючи дуло то на Запотічного, то на татарина, люто захрипів:

— Не дозволю, іроди! Застрелю!

Запотічний оціпенів. Потягнувся за пістолетом.

— Немец ідьот! — закричав татарин.

Із північної околиці лісу, знімаючи куряву, вилетіло кілька мотоциклів. Побачене вмить всіх протверезило.

— У ліс! — наказав Запотічний.

За мотоциклами, одна за одною, виповзали машини і, здавалося, цій вервечці не буде кінця.

— Тільки б встигнути! — гарячково пульсувала думка Запотічного.

Позаду, тяжко дихаючи, біг галичанин. Ліс був уже зовсім близько, коли селянин раптом зупинився і оглянувся. Шалено танцюючи, захлинаючись від сміху, вогняна віхола бігла все далі полем, пожираючи полукіпки. У селянинові вмить зник солдат, що біг, рятуючись від смерті.

Обгоріли руки, брови, повіки, зайнялась одежа, але селянин не чув болю. Зціпивши зуби, тліючою гімнастеркою гнав вогонь з поля.

Перша автоматна черга пройшла по грудях. Однак хлібороб її не відчув. І тільки після третьої черги він здивовано зупинився і обернувся до дороги. На обочині, біля мотоцикла, стояла Смерть. Була вона одягнута у довгий плащ, у рукавицях, на голові сіра залізна каска, у руках автомат.

— Довго я за тобою гналася, — сказала Смерть, холодно посміхаючись.

Потім спокійно завела мотоцикл, сіла і поїхала позаду колони.

— Бідна, — пожалів щиро селянин Смерть, дивлячись на величезну колону машин і мотоциклів, — багато у неї буде роботи, геть змучиться стара.

Потім щось занило під серцем і селянин упав на стерню обличчям до землі. Розігріта вогнем, земля була тепла, ніжна, як руки матері. І селянин ще подумав про те миле поле у далекій Галичині, котре два роки тому його сім’ї наділила Радянська влада, худібку у стайні, згадав жінку, любих дітей і спеченими губами прошепотів:

— Жєти би та жєти.

…Так і не вернувся того дня Запотічний у свій батальйон. Не наздожене він його за