Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

Біле поле здавалося нескінченним, аж раптом перед дівчинкою постала висока льодяна стіна. Марічка спробувала її перелізти, але щоразу сповзала. «Доведеться обходити», — вирішила вона і пішла навмання. Стіна все не закінчувалася. Дівчина сіла перепочити й задрімала. І вже не могла зрозуміти, чи були насправді, чи марилися їй дивні істоти, напівпрозорі, як льодяні фігури. Вони говорили тихими голосами, схожими на передзвони маленьких дзвіночків.

— Дівчинка, напевне, заблукала, — промовляв один голосок.

— Та ні, просто вона не знає, як обійти стіну, — заперечував інший.

— Атож, заблукала.

— Допоможемо їй?

— Авжеж, допоможемо.

Істоти оточили Марічку, і вона ніби попливла уздовж стіни. Лише стіна не була прямою, а звивалась і закручувалася. Марічка остаточно прокинулась — і не побачила нікого навколо. А стіна тепер була з усіх боків, ще й утворювала безліч коридорів. Марічка розгублено озирнулася:

— То куди ж це я потрапила? Ви затягли мене у лабіринт! — вигукнула вона.

— Ми навпаки вивели тебе, — почулися тоненькі голоси. — Ти і була в лабіринті, просто цього не помічала. Так буває з усіма. Ти нам сподобалась, тому ми вирішили тобі допомогти.

— Допомогти? — здивувалася Марічка.

— Так. Щоправда, ти виявилася неввічливою, але ми не ображаємось. Уважно подивись отуди, вперед. І ти побачиш вихід.

Марічка підвелась і ступила кілька кроків у тому напрямку. І дійсно, там був вихід у засніжений ліс.

— Дякую вам, любі мешканці лабіринту, — весело гукнула Марічка і побігла до лісу.

Йти між соснами було приємно, але їжі залишилося мало. Ліс ставав дедалі рідшим, і Марічка побігла швидше. Коли вона опинилася на відкритому просторі, то побачила те, що найменше сподівалася побачити. Удалині на горі височів Білий Палац. Марічка зойкнула, відступила назад у ліс, потім сіла у сніг і гірко заплакала.

Вона сиділа так довгенько, зовсім безсила й самотня у цьому химерному світі.

— Пробач, не бійся, я не викажу батькові, що ти втекла, — почула Марічка зовсім поруч. Вона підвела голову і крізь сльози ледь роздивилася, що біля неї стоїть Принц.

— А він досі не знає? — Їй важко було в це повірити.

— Так. Мені доводиться уникати батька, щоб він не здогадався, що ти — не зі мною.

Принц сів поруч із дівчиною.

— Допоможи мені, будь ласка! — попрохала Марічка, зазираючи в його очі. — Зрозумій, мені тут не бути щасливою. Там мій дім, мої рідні, там моє справжнє життя!

Сніг заплющив очі і стиснув Маріччину руку. По його щоках побігли важкі краплі. За кілька хвилин він зумів промовити:

— Я допоможу тобі. Візьми оце, воно виведе тебе.

— Що це? — Марічка крутила в руках дивну сріблясту річ, схожу на бумеранг з кільцем посередині.

— Поводир. Триматимешся за кільце і даватимеш йому команди. Скажеш: «На південь», і він мчатиме тебе швидко, дуже швидко. Він знає команду «стій» та лише два напрямки: «Південь» і «Північ». «Північ» — це Білий Палац. Якщо ти захочеш повернутися… — Сніг сумно усміхнувся. Він розумів, що Марічка ніколи не скористається напрямком «Північ», і навряд чи вони колись іще побачаться. — Я тут приніс тобі трохи їжі.

Він віддав торбину, в якій виявилося їжі аж ніяк не «трохи», все було дуже поживне і зовсім не важке. Принц підвівся, Марічка також. Вони стояли мовчки і дивились одне на одного. Марічка думала, Сніг її поцілує на прощання, але він просто зник, ніби розчинився в повітрі. І їй стало чомусь дуже жаль, що вона сама навіть не обійняла Принца.

Марічка міцно стисла в пальцях кільце сріблястого поводиря і скерувала на Південь. Тієї ж миті її підхопило і помчало на лижах так швидко, ніби вона летіла з гори. Вона терпляче витримувала пронизливий зустрічний вітер і біль в руках, ногах і спині, щоб якнайшвидше дістатися тепліших земель, де Мороз не має такої сили, як у власних володіннях. Марічка зупинилася, коли в’їхала у третій на її шляху ліс. Знайшла гарну лапату ялину і залізла під укрите сніговими шапками гілля, щоб перепочити: поїсти, поспати. Коли прокинулася — навколо сірів початок нового дня. Вона знову стала на лижі і продовжила шлях. Так за кілька діб дівчинка опинилася біля людського житла.

Молодий привітний чоловік помітив її, коли вона відпочивала біля поваленої сосни. Добре, хоч не бачив, як вона щойно мчала, тримаючись за поводиря. Але, звісно, він зрозумів, що дівчинка нетутешня.

— І як це ти тут опинилася, красунечко? — запитав він.

— Та якось опинилася.

— Змерзла, либонь. Ходімо, погрієшся. Моя дружина тебе нагодує смачним супом.

Щойно Марічка почула про суп, то зрозуміла, що нізащо не відмовиться.

Вона сиділа біля печі й чекала, поки Ганнуся, дружина хазяїна, запросить до столу. Ці добрі люди знали, що юна гостя має обов’язково відігрітися, адже такий мороз надворі! Марічка почала вже навіть дрімати, спостерігаючи за тендітною Ганнусею, коли над самим вухом почула дитячий голосок:

— А ти хто?

— Марічка.

— Справді?

— А що?

— А просто я також — Марія, тільки мама з татом мене Марусею