Читати книгу - "Війни художників"

А в нього, Сталіна, вождя радянського пролетаріату, була гарненька реготушка Валька Істоміна. Подруга. Яка потрібна кожному здоровому чоловікові.

Валя Істоміна застелила диван покривалом, розрівняла його. Коли він зайшов до спальні й причинив двері, вона повернула голову і посміхнулася йому. І він посміхнувся у вуса. Підійшов ззаду, обійняв. Узяв руками за груди. Вона ще раз повернула голову і ще раз посміхнулася йому. Ось ця — справжня! Ця — не вертихвістка, як Давидова чи Барсова. Ця не зрадить. Не буде вагітніти, сподіваючись назавжди прив’язати вождя до себе. Відступив. Мовчки кивнув: продовжуй. Вони розуміли одне одного без слів.

Валечка прибрала у кімнаті й, не проронивши й слова, пішла. «Ця — справжня, — знову подумав він. — А Давидова — шлюха, вертихвістка!»

— Власику!

Варто було лише промовити ім’я, і знову керівник охорони миттєво виріс на порозі. Подумав: «Завжди намагається триматися поряд. Значить, може підслуховувати під дверима і почути те, чого не повинен чути. Ідіот».

— Подзвонив Поскрьобишеву? — запитав через плече, дивлячись у вікно на горобців, які стрибали по гілках сосни, що росла у дворі.

— Так точно, Йосипе Віссаріоновичу! — гаркнув Власик.

— І ще одна справа. Май на увазі: вийде за межі нашого спілкування — поїдеш у турму, — коли хотів говорити жорстко, якось сам собою прохоплювався грузинський акцент. Замість «тюрму» виходило «турму». І багато хто, наприклад Берія, в цьому копіювали його.

— Так точно, товаришу Сталін!

— Ця шльондра, яку ти відвіз до Москви, сказала, що вагітна. Зроби так, щоб вона не народила.

Подивився на Власика. Побачив на його обличчі нерозуміння. Так, це не Товстуха. Пояснив:

— Проконсультуйся з надійним лікарем, як це зробити. Хай знайде якісь відхилення у розвитку вагітності. Чи хворобу. Таку, що обов’язково треба буде робити аборт. Є багато таких хвороб. Ну що, я буду тобі пояснювати?! За мовчання лікаря відповіси головою, — Сталін відвернувся від співрозмовника. Відчувалося, що йому ця розмова неприємна.

— Єсть, товаришу Сталін!

— Виконуй!

Сталін сів на диван, крекчучи, натягнув вихідний, бездоганно випрасуваний Істоміною напіввійськовий френч. Такі ж бриджі. Чоботи прості, але начищені так, що у них видно все, як у дзеркалі. На низьких підборах, але із секретом — внутрішніми кількасантиметровими вставками, що робили його трохи вищим. Ці вставки вигадав покійний Паукер. Попередник Власика, колишній його начальник охорони, що виявився англійським шпигуном. Шпигуном? Маячня. То навіщо він обмовив себе? Але ж його ніхто не тягнув за язика! Міг виявити трохи мужності. І тоді б вийшов на свободу. Вийшов? Ні, Паукер занадто багато знав. Але принаймні міг померти достойно, без клейма шпигуна. Нікчема!

Навколо одні нікчеми! І чоловіки, й жінки! Ось тепер кого взяти замість Давидової? Незважаючи на 60 років, йому потрібна жінка, хоча б двічі на тиждень. Зупинитися на Валечці Істоміній? Нудно, вона і так завжди під рукою. Треба, щоб кров грала! Щоб поряд було молоде тіло, тоді і він відчуває себе не на шістдесят, а на сорок! Раптом згадав: дивився минулого тижня «Лебедине озеро» з молоденькою Олечкою Лепешинською у головній ролі. Тоді ще подумав, що якби не Давидова, то взяв би собі цю юнку. І ось добра нагода! Сталін посміхнувся у вуса, настрій відразу поліпшився. У двері тихо постукали. Черговий офіцер Рибін доповів, що з ним хоче говорити Молотов. Коли він брав слухавку, то ще посміхався, думаючи про красуню-балеринку. Але поступово усмішка зійшла з його обличчя:

— За словами шведського посла? Якщо Англія і Франція погодяться на мир, то Гітлер ударить по нас? Ні, це не звучить неймовірно. Це не перша подібна інформація.

Сталін уважно слухав. Перепитав:

— Провокація проти великої делегації діячів мистецтва, що перебуває в СРСР? Дякую, В’ячеславе. Я ще раз упевнився, що Берія дарма їсть народний хліб.

Сталін поклав слухавку і сів на диван, підперши голову руками. Із задуми його вивів голос Власика, який повідомив, що автомобіль подано.

Сталін виїхав у Кремль близько 13-ї години. Дорога зазвичай займала не більше 15 хвилин. Іноді навіть дванадцять-тринадцять. Автомобілі — чотири чорних однакових «пакарди», виїхали з дачі й повернули на порожню трасу. Його автомобіль пригальмував й опинився у хвості колони. Так було потрібно для безпеки. Кожного дня його автомобіль міняв своє місце. Перший, третій. Другий, четвертий. Ніхто не знав, у якому з «близнюків» він цього разу. Всі авто броньовані. Шини — із суцільної куленепробивної гуми. Автомобілі можуть розвивати шалену швидкість — 100 кілометрів на годину. На в’їзді в Москву колона розділиться. Два «пакарди» поїдуть одним шляхом, два — іншим. Ніхто не буде знати, в якому він кортежі.

Сталін любив цю марку автомобіля з пеліканом на капоті. Перший «пакард» у нього з’явився ще на Царицинському фронті, де Сталін був представником Реввійськради. Відтоді він не зраджував цій марці просторого, потужного і дорогого американського автомобіля. Навіть коли Ленін наказав надати йому розкішний англійський «Роллс-Ройс Сільвер Гоуст», він за першої ж нагоди змінив його на «пакард». Дізнавшись про цю пристрасть Сталіна, Рузвельт подарував йому розкішне біле авто цієї марки.

«Пакарди» з кортежу зовні нічим не відрізняються від звичайних. Але це лише зовні. На заводі ЗІС їх розібрали і підсилили потужною бронею і куленепробивним склом. Раніше броньований «пакард» був лише у нього, а охорона пересувалася на ЗІС-101 та «Лінкольнах». Але потім він добре придумав — і охорона, і сам пересуваються на однакових автомобілях. Так надійніше.

На передньому сидінні його автомобіля водій-віртуоз — майор НКВС Мамонтов і начальник охорони — генерал Власик. З порожнього шосе, що вело через ліс і охоронялося спеціальним постом НКВС, кортеж виїхав на Можайське шосе, перетнув трамвайні колії на Садовому кільці, далі повернув на Смоленську площу, промчав