Читати книгу - "Розбійник"

У попереднім уривку я себе виставив досить великим цабе, і в декого із читачів, мабуть, відпало бажання читати це далі, тож тепер я вгамую свій запал, принишкну і буду нижчим трави, тихішим води. Люди по-справжньому сильні свою силу демонструвати не люблять. Гарно сказано, правда ж? І ось у тій залі, де зазвичай зустрічаються друзі й знайомі, сиділи вельми порядний жонатий добродій і одна жінка. Чоловікові тому хотілось потрапити на очі розбійнику. Він і потрапив, а ось йому наш розбійник — ні. Той, кому так кортіло, щоб на нього поглянули, скрушно думав про те, що на нього не дивляться, а йому ж так хотілося, щоб його тут побачили. Річ у тім, що цей порядний жонатий добродій грав тут такого собі гультяя. Грав як по нотах. Ох, як же кортіло йому, щоби ним тут помилувався його знайомий, розбійник. Одначе розбійник розмірковував тільки про те, як йому стати порядним жонатим добродієм. Він і спитав кельнерку:

— Як ви гадаєте, я ще гідний того, щоб обзавестися дружиною?

На це запитання дівчина дала таку відповідь:

— Господи Боже, а чом би і ні? Адже ви такий милий.

Ця приязна відповідь розбійника неймовірно потішила, і поки він неймовірно розкошував перспективою ще стати порядним, добродій — той, що породний, жонатий, що мав тут побачення не зі своєю, а з іншою, — неймовірно страждав, адже розбійник обходив його увагою. Не перед ким-небудь іншим, а саме перед своїм товаришем, нашим розбійником, чоловіку хотілося тим козирнути, що він тут із іншою. Розбійник подумав би: «Його бідолашна порядна дружина сидить собі вдома сама, а він розважається тут із іншою». А ще про цього порядного, про цього жонатого розбійник подумав би: «Ох він і шельма ж!» Бо кожен, хто чесний, мріє про те, щоб його мали за шельму, адже бути чесним уміє й звичайний тюхтій. Домогтися, щоб тебе мали за чесного, — це просто ганьба, та й годі. А тут чесний, порядний жонатий добродій поводивсь на відчай душі шельмувато, і ніхто цього навіть не помічав. Бажати й собі стати порядним з боку розбійника було просто свинством. Порядний жонатий добродій завважив по своєму товаришу, що той має намір завести дружину, і страшенно розлютився на нього. Ще б так, ігнорувати його, Казанову! Що це — зухвальство чи дурість? Та коли наш розбійник роззирнувся нарешті, щоб побачити того добродія — що порядний, жонатий, що грав Казанову, — цього вже й слід прочах. Очевидно, такого байдужого ставлення до своєї особи він просто не витримав. А розбійник, який наробив уже безліч підлот, узяв руку кельнерки й мовив:

— Як мило із вашого боку вважати, що з мене ще вийде жених.

— Ви такі скромні, аж дивно, — відказала вона.

Річ і тому, що людям порядним зазвичай обридає весь час бути порядними. Треба бути недобрим, щоб відчувати жагучу потребу в добрі. І треба пожити безладно, щоб схотіти нарешті дати лад у своєму житті. Упорядкованість, отже, призводить до безладу, чеснота — до прогріху, небалакучість — до велемовности, брехливість — до щирости, ця — до тої першої, і світ, і життя наших властивостей — все обертається довкола себе, чи не так, мій мосьпане? І ця невеличка історія по-своєму вплітається у нашу розповідь. Адже можливо, що той порядний жонатий добродій, згаданий вище, мав намір, з’явившись на очі розбійнику з іншою, привернути увагу товариша до того, що дружина його вже давно про розбійника схвальної думки і рада була б його навіть побачити. Але розбійник у певні хвилини схилявсь до ідеї про щастя десь у затишнім куточку. У ті самі хвилини, коли він замислився знов про одруження, поблизу обурена жінка стрелила у свого чоловіка, який кинув її і дітей напризволяще й пішов до іншої, а якийсь чоловік, відчувши свою непотрібність, прицілився із револьвера в кравця і прицілився так непомильно, що куля потрапила тому простісінько в серце. Тож довелося, щоб підтримати осиротілу родину, збирати по людях гроші, а один чоловік, знову не через що інше, а через ті ж таки ревнощі, вбив свою любку, яка мало-помалу обернулась йому на нелюбу. Ох, диво та й годі. А була ще одна невдоволена жіночка, яка нарікала на дуже порядного свого чоловіка і навіть написала історію, де той чоловік сам лізе у зашморг, а тоді ту негарну історію жіночка ще й опублікувала. І коли та негарна історія вже вийшла друком, жінка дала її прочитати нещасному своєму ж таки чоловікові. Але він був такий делікатний і добропорядний, що йому навіть на думку не спало на неї розгніватись. Навпаки, він лише незлобиво цьомкнув її у щічку. Які все ж таки жахливо спокійні і мирні трапляються люди! А жінка зомліла. Охоче вірю. Можна лишень пошкодувати жінок, чоловіки в яких не здатні розгніватись. Та вже краще піти в сиру землю, ніж бути у шлюбі з таким чоловіком! А розбійник — о, той іноді вмів ще обуритись. Щоправда, потім щоразу він чухав за вухами, що, до речі, були досить ніжного кольору й справляли зворушливе враження. О Господи, ви вже даруйте, що я надто пізно, аж тепер про це згадую. Вона вже хотіла від нього піти, та йому стало шкода її. Чи не тому так гарно вона і співала? Чи не тоді ми поводимось аж-аж-аж як люб’язно, коли в нас визрівають запитання, на які ми не в змозі знайти досить виразну відповідь? Чи не тоді ми справляємо особливо привабливе враження, чи не тоді викликаємо найбільшу повагу, коли в нашому вигляді відбиваються і суперечності, й душевні боріння, і шляхетна пригніченість? Чи не в сум’ятті своєму ми найсправдешніші, чи не в незрозумілості нашій — найзрозуміліші, чи не в непевності нашій — щонайпевніші? Ох, як було мені шкода красуні, коли її врятували, адже на неї тепер уже не чекав порятунок, адже їй вже не варто було навіть мріяти про порятунок, адже рятівник вже ніколи до неї не з’явиться, бо вже він з’явився. Щаслива людина, якій пощастило