Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Київ спав.

Тільки на розі Володимирської та Великої Підвальної, між Золотими воротами — з одного боку, та кафе «Маркіз» — з другого, на низенькому візку, власне — невеличкій площадці на чотирьох коліщатах, — сидів інвалід без обох ніг. Поруч з ним, просто на цеглинах тротуару, лежав кашкет, перевернутий догори низом, і в ньому — купка мідних та дрібних срібних монет. Безногий стиха награвав на банджо і наспівував з репертуару Вяльцевої: «Белой акации гроздья душистые». Це був відомий усім киянам жебрак Шпулька. О восьмій годині його привозила сюди племінниця Поля — дівчина з довгими русими косами, а забирала о другій вночі. Шпулька працював лише в вечірні години: в цю пору рясніше було п'яних і більше «чистої» публіки, а п'яні і «чиста» публіка, як відомо, подають щедріше. Крім того, вдень у Шпульки були інші справи та інакший клопіт. Безногий Шпулька був головою корпорації київських жебраків — це він визначав, кому, коли й в якому районі жебрачити. Був він водночас і вельми популярним поміж усіх гульвіс лихварем, в якого завжди можна було перехопити сотню або тисячу — під п'ятдесят процентів місячних.

Вікно під самісіньким дахом над кафе «Маркіз» було ще відчинене, і звідтіля, заглушаючи Шпульчине банджо, пливли ніжні і пристрасні пасажі «Апассіонати» Бетховена. То грала Лія Штерн — курсистка, студентка консерваторії. На життя вона заробляла, працюючи в аптеці напроти фармацевтом.

Лія закінчила форте, урвала грання і причинила вікно: з Дніпра повіяло передранковою прохолодою.

Шпулька теж урвав бренькіт на банджо і заховав інструмент у сап'яновий футляр. Через скверик біля руїн наближалась дівоча постать з двома косами через плече. Племінниця Поля вже йшла забирати безногого дядька додому.

Западала ніч, Київ спав, але й не спав — живий та чуйний: співи зринали і тут, і там, і здавалось, наче великий неспокійний табір тільки прикорнув на часинку і виставив численну сторожу берегти його сон, а сторожа перегукується з кінця в кінець — «вартуй!» — пильнуючи спокою тубільців та підступів невідомого причаєного нападника. Пісні стерегли сон столиці і неначе заколисували її. Київ був неначе вкутаний у пісню.

Та над усе — заглушаючи всі пісні — розливався над весняним Києвом солов'їний спів. Вони сміялись і плакали, київські солов'ї, вони захлинались пристрасним тьохканням і виводили кличні рулади, розсипались дрібними трелями і завмирали на низьких акордах, і знову кидали в безмежний простір, пронизаний зеленавим сяйвом місячного світла, лункий, нестерпно–звабний, благальний і тріумфуючий поклик кохання.

Солов'ї співали скрізь. І у вологому затінку ярів над дніпровськими урвищами, — в хащах верболозів, держидерева та бузини; і в самісінькому центрі міста між похмурих кам'яниць та величних палаців — у густій ароматній брості каштанів; і в темних закутках під глухими парканами, — де в цю хвилину царі нічної вулиці, нальотники, під дулами наганів роздягали необережного перехожого: волання жертв не полохало солов'їв.

Але найдужчим був солов'їний спів, звичайно, над Дніпром. Один починав ген аж біля Видубецького монастиря, другий підхоплював на Аскольдовій могилі, ще інший відповідав від Святого Володимира. І тоді вже годі було розібрати, звідки лине спів: співав, здавалося, кожний кущ бузку, кожна молода травинка, навіть кожний камінь на березі…

На Рибальській теж співали вже тільки солов'ї: весільні співи давно відбриніли. Гості розійшлись, молоді обляглись у коморі на свою першу шлюбну ніч, полягали спати потомлені мами, дружки, бояри і коровайниці.

Але при столі в хаті Брилів ще залишилось трохи людей.

Вони відсунули уквітчане весільне гільце у куток, змахнули крихти з скатертини і сиділи тісно, нахилившись над аркушем паперу, що лежав на столі.

Оксентій Нечипорук, Іван Бриль, Максим Колиберда, Андрій Іванов, Ян Фіалек, Василь Боженко та Федір Королевич писали листа солдатові Дем'яну Нечипоруку на позиції — у відповідь на його лист батькові Оксентієві Нечипоруку.

Вони писали всі гуртом: Оксентій питав, а йому хтось відповідав, інший підкидав від себе слівце, ще інший додавав своє для ясності. Тоді речення лягало на папір. А виходило так:

«Революцію зробив трудовий народ — робітники та селяни, зодягнуті нині в солдатські шинелі. Та буржуї скористалися з неорганізованості широких трудових верств і захопили державну владу в свої руки…»

— Уявляєте, хлопці, — казав Іванов, одриваючись від листа, — що то буде, коли владу в свої руки візьмемо ми, робітники та селяни?

Він казав — «хлопці», дарма що сам був наймолодший, а інші всі — майже старики проти нього. Але, може, саме тому, що були всі вони — люди трудного і загорьованого життя і вже майже на схилі свого віку, то — коли навертало на мрії — кортіло звернутись до них як до молодих, що тільки–тільки ступають на свою життєву путь. Адже свого вони ще не вимріяли.

А слова інших тимчасом лягали на папір довгими рядками: