Читати книгу - "Вересові меди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– А я’, цей не сплигне. Але таких, як він, хоч греблю гати. Бодай їх родимець побив! Наплодилося їх з Каїнового сімені… Так і дивися, щоб часом котрийсь у душу не скочив.
Тато сказав це тихо, про себе. Але Дана добре почула.
Коли все сіно перекочувало з фурманки у шопу і вляглося у копицю аж до самого дашка, мама розстелила кілька оберемків його біля плетеної лозою стіни, постелила на ньому смугасте рядно, винесла з хати дві великі подушки в білих пошивках, коца.
– Ну все, спати.
Але Дана боялася заснути, все поглядала на небо – чи не сплигне звідти дядько з вилами. Дорослі, звісно, багато знають. Але ж не все. Димка Калапуша колись казала, що людина – то мураха Божа, і вона не може знати геть усе, бо тоді б її голова просто репнулася[46]. От і тато з мамою… Ні, їй не вірилося, що місяць так далеко, що до нього й аеропланом не долетіти. Ось же він – простягти руку і дістанеш.
14…Скільки часу відтоді збігло, як води у річці. Вже пізніше читала Дана і біблійну легенду про Авеля та Каїна, і її трансформації та адаптації у світській літературі, знає і світовий міф (здається, його називають спільноарійським) про тих двох Адамових синів нещасних, які аж на місяці опинилися. І про те, що від землі до того її блідолицього супутника – майже триста вісімдесят п’ять тисяч кілометрів, знає. Авжеж, таку відстань навіть жоден сучасний супермен не перескочить. А й досі у повню їй лячно і якось не по собі, здається, що з місяця дядько з вилами може зіскочити. А як не зіскочить, то якусь капосну пригоду нашле. Як тоді, після тієї ночі…
За день по тому, як тато з мамою запорали все сіно, справді пішов дощ. Не просто пішов, а полив як з відра. І як та Димка вгадує? Чи й справді її мати, Мокрина, була якось з мокрою стихією пов’язана і Димці це передалося? На третій день випогодилося. Але в город ногою не вступиш – розмокла земля розверзається.
Злива принесла короткочасний перепочинок – нарешті можна було трохи посидіти. Але тато з мамою не збиралися сидіти склавши руки. Сказали: у місті в четвер ярмарок, треба дещо до хати підкупити, а то звести звели, а до ладу ще й досі не довели. А треба ж і пофарбувати, і фіранки повісити, і ниток кольорових купити, щоб рушники на образи вишити. Вишивання – то вже робота на зиму, але краще заготовити все зарання. Та й Дані якусь взувачку прикупити пора, бо вже у сандалях дірки для великих пальчиків довелося вирізати, щоб у носки не впиралися.
Мама виламала з ясена гіллячку, обчухрала на ній листя, приклала до Даниної підошви, обрізала ту різочку біля великого пальця і біля п’ятки – мірка для нового взуття готова. Але Дана запротестувала: хай візьмуть її з собою і міряють сандалі прямо на ногу, бо ж той патичок тільки довжину покаже, а ширину? Куплять їй або заширокі, або завузькі капчики і що тоді? Хто в них буде ходити? Кіт Чалапун?
– Не марудь мені! – сердилася мама. – Побудеш у тітки Хотинки. Там є з ким побавитися.
– Не хочу у тітки Хотинки. Хочу з вами!
Мама не здавалася, але й Дана на поступалася – канючила цілий вечір і таки добилася свого: її пообіцяли взяти на ярмарок.
На ярмарку стільки всього, що очі розбігаються. І Дані всього хочеться. Але мама суворо наказала, щоб про лагодзінки навіть не згадувала, бо в них і так уже не те що кожен злотий, але й кожен грош порахований. Зате до сандаликів Дані ще й кофтинку купили і навіть дозволили самій вибрати. Кофтинки були сині, зелені і малинові. Вона вибрала малинову. І хоч добряче припікало сонце, не хотіла розлучатися з обновкою – одягла її на сукенку і навіть усі ґудзики застібнула. Ті ґудзики такі кругленькі, такі блискучі, що не могла ними натішитися.
Тато все-таки купив їй і півника на паличці. Мама відвернулася, щоб матерію на фіранки вибрати, а він – тиць Дані: «Бери-бери, все їдно за якогось там смоктунця коня не купиш і хліва не збудуєш, а щоб ото дитина на ярмарку була і солодкого не лизнула… У мене ж тіко їдна доця». Це відтоді смоктунці стали її улюбленими лагодзінками.
Вона й не помітила, хто її взяв за руку і повів з ярмарку. Очі до ґудзиків опущені, у лівій долоні смоктунець, а праву хтось стиснув у своїй руці. Рука м’яка і біла, на мамину не схожа. Але вона це не зразу помітила.
– Я ж тебе просила бути чемною, а ти бігаєш по ярмарку як заведена. Ледве знайшла тебе. Гарного светрика я тобі купила, еге ж? Але скинь його, дитино, бо ж зіпрієш. Ох і припарює, певно, знов дощ піде, – почула над собою голос.
Голос жіночий, але не мамин. Дана відірвала погляд від ґудзиків і спрямувала його догори. Якась жінка, немолода, білотіла, трохи повнувата, в бежевій блузці з білим мереживом і круглими білими пацьорками, у солом’яному капелюшку з вузенькими крисами, лагідно дивилася на неї горіхово-карими очима і привітно усміхалася.
– Тобі дуже личить.
– Я сама його вибрала, – сказала Дана.
– Авжеж, вибрала сама. Я знала, що ти саме його вибереш, бо це ж твій улюблений колір. Але купила не ти сама, а твоя бабуся Марта, яку ти не дуже слухаєшся. – Жінка погладила Дану по голові. Від її долоні повіяло ледь вловимим запахом чогось м’ятно-солодкого, такого приємного, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вересові меди», після закриття браузера.