Читати книгу - "Гуляйгора"

Захиталися смолоскипи, юрба розступилася, пропускаючи озброєних комнезамівців. Їх було всього четверо, але діяли вони без вагань, рішуче, наче за їх спинами стояла добра сотня спільників. Хуторяни помалу відступали в сутінь дворища, дехто вже й за налигач не тримався, робив вигляд, ніби він випадковий свідок того, що тут коїться.

Микита Маляр підніс руку:

— Люди, товариші! Наш голова Ян Карлович — почесний червоний стрілець, він охороняв товариша Леніна в Смольному. А Кандиба хто? Ви ж його знаєте — з махновським обозом прибув у Гуляйгору. Під матроською тільняшкою в нього бандитська душа. Ми йому давні гріхи забули, але, як видно, горбатого могила виправить. Як же ви пішли за ним? Яка може бути анархія на п'ятому році революції! Справді, товариш Ленін казав, що жити по-старому не можна, буржуям панувати зась. Що було їхнє, то стало наше. Але стоїмо ми за революційний порядок. Ось у цьому маєтку буде комуна, житиме наша біднота, солдатки, що залишилися без чоловіків, їхні осиротілі діти…

Коли все стихло на колишній татлінській садибі, а сільрадівська бричка котилася лужком, раптом бабахнуло десь у берегових очеретах. Просвистіла куля. Кандиба, який сидів опустивши голову, стрепенувся, ожив:

— Ага, не залякали наших!

— Марно радієш, — спокійно відповів Дзеніс. — Куля дурна, може, чого доброго, й у свого влучити. Таке часом трапляється. І до суду не дотягнеш, бандите.

Розвиднялося. На сільрадівському даху у чорному гнізді змахнув крилами лелека. Збирався, мабуть, летіти за поживою. Як тільки бричка зупинилася, назустріч вийшло з сіней мале хлоп'я.

— А ти звідки взявся?! — здивовано сплеснула руками Ліда. — Дивіться, люди, ще один із наших…

— Не спиться, бач, і Павлові. Чого ти, синашу, приплентався так рано?

— Хтось стрельнув з усієї сили, я й злякався. Он і лелека прокинувся у гнізді.

Який у малого сон, коли стріляють.

Село Гуляйгора невелике. Кожна родина тут у тридцятих роках складалася з двох прошарків: батьки в землі копалися, а дорослі їхні діти ревно топтали щодня дорогу на станцію — до їхніх послуг були ранкові поїзди. Свій хліб добували не в селі, а в цехах заводів. Але ж село є село, і гуляйгірське поле не гуляло. Колишні одноосібники об'єдналися в товариство по спільному обробітку землі, потім пройшли через колективізацію, зазнали на цьому шляху короткочасного «запаморочення від успіхів», виправляючи чужі й свої помилки. У нагороду за труд діждалися й розквіту колективного господарства. І вже не совісно було запросити за святковий стіл і самого Семена Михайловича Будьонного, який десь ніби поблизу воював — колгосп охрестили іменем Червоної Армії.

Але це вже було пізніше. А тепер, крутячи педалі, Павло Чепель пам'ятає і те, з чого починалося.

У сільраді зібрався актив Гуляйгори. Вирішувалося питання: кого з тих, що не виконали державного плану, притягти до відповідальності згідно законів класової боротьби. Приїхав уповноважений. Спокійний, доброзичливий. Ділився досвідом.

Голова сільради Микита Маляр, підводячись, рішуче сказав:

— Пишіть: Коструб Варфоломій. У вісімнадцятім приплентався з петлюрівцями. А потім осів у Гуляйгорі. Розбудувався під лісом на дурні гроші. Двоповерховий дім з цегли вимурував. І ще дерев'яний поруч — для синів. За клубнику тисячі й тепер гребе. Цілу плантацію на громадській землі заклав.

— Землі скільки? — запитав уповажений.

— Десять десятин числиться. Корів штук десять. Власний паровий двигун з молотаркою. Словом, куркуль.

— А як у нього нащот експлуатації? Держить батраків?

— Так, має наймитів. Та й синів і невісток експлуатує. Вони хоч і ситі, але просвітку не бачать ніколи. В жнива теж всякий бідняк Кострубу свої руки пропонує, інакше молотарки не дасть, ціпом намахаєшся.

— Ясно! Підходяща кандидатура. Немає заперечень, товариші? Записуємо: Варфоломій Коструб, по батькові — Мефодійович.

Колишні комнезамівці, а нині колгоспний актив, проголосували за пропозицію. Це ще не остаточний вирок, обговорюватимуть долю Варфоломія на сільських зборах, як того вимагають закони.

— Ну, а крім Коструба? Хто ще підлягає?

— Був іще один багатій, але втік. Хазяйство його частково розтягли, а землю між незаможними поділили. Татлін. Мав охоронну грамоту, як учасник Всеросійської сільськогосподарської виставки, а потім виявилося — документ фальшивий. Довго панькалися з ним. І досі не оформили конфіскації.

— Так ви що — і Татліна нині хочете списати, поставити точку?

Маляр почухав потилицю.

— Не помішає,— озвався хтось.

— Справді, не завадило б. А то, дивися, знайдуться ще спадкоємці. Тяганина почнеться!

— І ще цей… Молотарки, правда, вже у нього нема, вчасно продав. Але є пара добрячих коней. Ресорна бричка. Скільки його знаю, пасажирів на станцію возить. До того ж, агітацію всяку розводить.

— Гамза?.. — підказали уповноваженому прізвище.

— Гамза, — підтвердив голова. — Хіба я не сказав? Словом, не хоче він з нами одною дорогою іти. На баских скаче, а не в той бік.

— Пишу. Гамза… Як його там далі?

— Христан Миколайович.

— Ого! Божественна персона, майже Христос! — Голубі очі уповноваженого добродушно всміхалися. — А говорили з ним? Може, він той… добровільно?

— Ще подумаємо, — згодився Маляр. — Поговоримо.

Настала пауза. Маляр грався олівцем, катав його на столі, олівець, ніби бумеранг, сам вертався до нього.

— Думайте, думайте, товариші. Може, ш;е когось забули, з тих, що