Читати книгу - "Щоб ніхто не здогадався"

навіть подумки продовжував не напружуватися „доброволець“. — Майже все добре, а от як тут справи з пересуванням? Розслаблено напружити ногу — це понад мої сили… А може, може просто крикнути — і беззвучний голос долетить як-небудь за двері? І хто-небудь відчинить… Ох і нісенітниця…» Але Марик все-таки спробував.

— А-а-а! — на все горло закричав він, але нічого не почув. «А якщо… — з’явився ще один здогад. І він крикнув не так голосно: — Хо!»

Цього разу вийшло зі звуком.

І в той же момент Марик відчув, як Щось м’яко придавило його вухо й начебто порвало його.

«Воно живе! — подумки вигукнув Марик і спокійніше продовжив: — І, судячи з його реакції, не проти мене… Ага, ага… — переварював Марик. — Напевно, потрібно що-небудь розумніше сказати». І він неголосно сказав:

— Хочу підійти до дверей!

Щось сильніше здавило його вухо.

«Що ж таке, щось знову не так, — здогадався Марик, продовжуючи свої міркування. — А може, якщо тут усе навпаки, то тут і не ходять? А сам бажаний предмет наближається до тебе? Там, у нас, — відстань, а тут її немає? Начебто далеко, а насправді — близько… Оце я міркую! — сам собі захопився Марик. — Схоже на марення, але ж я невідомо де!» І він продовжив розкручувати думку: — «Далеко, близько… Якийсь простір прислівників… Ну що ж, спробуємо ще разочок».

— Хочу, щоб двері були близько! — неголосно вимовив він.

Oп! І за мить Марик ледве не розквасив носа об ці двері.

«Це інша справа, — про себе проговорив він, радісно обвисаючи в Незрозумілому. — Що ж, Щось, підемо далі…»

— Відкривайся!

Двері відчинилися, і Марика наче упхнули туди. Той не очікував такого повороту подій і, заточившись, влетів у дверний отвір, ступив на підлогу, яка була твердою. Це було несподіваним, і Марик, не встигши перегрупуватися, упав, немов п’яний, у невеликому коридорі. А дивні двері в унісон його падінню з диким гуркотом зачинилися за ним.

«Нене рідна, я тут схибнувся», — розпластавшись на підлозі, подумки сплакнув Марик.

Відлежавшись, він став обмацувати навколо себе. Тут начебто усе було звичним. Піднявши голову, Марик огледівся. Праворуч і ліворуч — стіна, унизу — справжня підлога, угорі — типова стеля, спереду й позаду — двері.

«Поки ніби безпечно…» — зробив висновок Марик (вимовляти щось вголос він уже боявся.). І почекавши, поки минеться шум у голові, став помалу підніматися. Через півхвилини він, нарешті, зайняв вертикальне положення. Стояти й невідомо чого чекати здавалося безглуздим. Він прислухався — за дверима було тихо. Підійшовши, Марик тихесенько відкрив їх. Перед очима була частина невеликої кімнати.

Панувала тиша.

«Ну що ж, — подумалося Марику. — Далі тягнути незмога!»

І він, замружившись, сильніше відкрив двері й переступив через поріг.

Зробивши парочку кроків, він зупинився, і відкрив очі. Бічним зором Марик відзначив, що ліворуч відбувається якийсь рух і повернувся в ту сторону й вимір…

Перед ним, кроках у десяти, по всій ширині кімнати стояв довгий стіл, за яким сиділи трохи дивного виду істоти, які нагадували людей, тільки дрібніші й досить страшненькі. Якась неповноцінність була в їхній зовнішності. Було їх п’ятеро, усі в звичному для Марика одягу, тільки трохи старомодному й занадто порваному. Двоє праворуч були в піджаках, причому в другого піджак був накинутий на голе тіло, двоє інших, які сиділи посередині, були у квітчастих потьмянілих сорочках, крайній же ліворуч мав найпристойніший вигляд — він був поголений, на відміну від своїх зарослих побратимів, на ньому була світла футболка, поверх якої накинутий жилет.

Таку команду мав задоволення спостерігати Марик. Він насторожився і, ще раз обвівши довгим поглядом цих незрозумілих хлопців, поставив запитання.

— Ви хто?

Істоти переглянулися, а потім продовжили роздивлятися Марика.

— Ми? — кашлянувши, перепитав крайній ліворуч, знизав плечима і вимовив: — Біси.

У Марика відвисла щелепа.

— Страшки! — вигукнув найохайніший із цієї зграї й відразу одержав звучний потиличник від побратима, який сидів поруч.

«Так, так… Тільки не вдумуватися, — заспокоїв себе Марик. — Біси, то й біси, страшки, то й страшки…»

І тут його немов струмом ударила чергова здогадка:

— Чи не мої біси?

— А то чиї ж, — закивали головами ті й зайорзали на місцях. — Твої, твої…

Марик ледве на підлогу не сів. «Що тепер робити?» — захвилювався він. — «Що ж… Ага! — ледве не підстрибнув він. — Молитва!» Але слово Марик згадав, а от далі, як не намагався, так і не зміг вивудити зі своєї голови жодного слівця з молитви. Звичайно ж, важко згадувати те, чого ніколи не знав раніше. Але тут Марик помітив, що біси, які, не відриваючись, дивилися на нього увесь час, ледве стримуються від сміху, прикриваючи свої потворні мордочки такими ж потворними ручками.

— Чого це ви? — Таке поводження братух було неприємно бачити. Втім, так само, як і їх самих.

Ті ж, не маючи більше сил