Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

схвально висловився про нещодавню публікацію, а я теревенив про казна-що — про останній бал у Катети, про дебати в парламенті, про екіпажі і про коней — про все, тільки не про його вірші та прозу. Він підтримував бесіду зі мною, спочатку із завзяттям, потім потихеньку його інтерес слабшав, він повертав розмову в русло своїх справ, розгортав книжку, запитував у мене, чи не вийшла у мене нова книжка, я ж іноді говорив, що так або ж ні, він ходив за мною, врешті замикався в собі і засмученим покидав мій дім. Я хотів, щоб він сумнівався у власних силах, хотів розбити його запал, геть засмутити. І водночас я дивився на кінчик свого носа... Розділ XLIX. Кінчик носа

Ніс, сумління без гризот, ти мені багато вартував у житті... Ти коли-небудь міркував над призначенням носа, любий читачу? Пояснення вольтерівського Панглоса полягало в тому, що ніс створено для носіння окулярів. Маю визнати, що таке пояснення до певного моменту мені здавалось остаточним. Проте одного дня, коли я виношував якусь філософську думку, що до того видавалась доволі заплутаною, я здогадався про єдине, справжнє і остаточне призначення носа.

Дійсно, мені було досить звернути увагу на звичку факіра. Ти ж знаєш, читачу, що факір годинами дивиться на кінчик свого носа з єдиною метою — побачити небесне сяйво. Коли він спрямовує свої очі на кінчик носа, він втрачає відчуття сторонніх речей, його зачаровує невидиме, він доторкується до недоторканного, відривається від землі, розчиняється, стає безсмертним. Така сублімація особи через кінчик носа є найвитонченішим проявом духу, а здатність досягти такого стану не належить тільки факіру, вона є загальною. У кожної людини є потреба і змога спостерігати за кінчиком свого носа, в результаті чого увесь всесвіт підпорядковується лише носу, котрий є балансом суспільства. Якби ми дивилися лише на носи інших людей, людський рід не протримався б і двох віків. Він би зник разом з першими племенами.

Тут я чую заперечення читача:

— Хіба таке можливе? Він каже, що ніколи не бачив людей, котрі дивилися б на кінчик свого носа.

Наївний простачку читачу! Це доводить, що ти ніколи не бував у голові якого-небудь капелюшника. Капелюшник проходить крамницею капелюхів, припустімо, що це крамниця його конкурента, котрий її відкрив два роки тому. Тоді тут було двоє дверей, тепер їх четверо, а він збирається зробити так, щоб їх було шість або ж вісім. У вітринах висять капелюхи конкурента, через оті двері входять покупці конкурента, капелюшник порівнює ту крамницю зі своєю, котра старіша і має всього лише двоє дверей, ті капелюхи зі своїми, не такими вишуканими, хоч і за таку ж саму ціну. Він, звичайно ж, страждає, проте йде зосереджено, втупивши погляд або в землю, або ж вдалечінь, запитує себе, чому в одного з них справи йдуть дуже добре, а в іншого занепадають, адже він кращий капелюшник, аніж той, кого він щойно бачив... Саме в цей момент очі зосереджуються на кінчику носа.

Висновок, таким чином, в тому, що є дві основні сили: кохання, котре сприяє розмноженню роду людського, і ніс, який його собі підпорядковує. Поява на світ і рівновага.

Розділ L. Віржилія вийшла заміж

— Знаєш, хто приїхав з Сан-Паулу? Віржилія, моя двоюрідна сестра, щойно одружена з Лобу Невесом, — продовжував Луїс Дутра.

— Отакої!

— Я тільки сьогодні дізнався одну річ, бешкетнику... Що ти хотів одружитися з нею!

— То була ідея мого батька. Хто тобі про це розказав?

— Вона сама. Я їй багато розповідав про тебе, і вона врешті розказала мені все.

Наступного дня, коли я йшов по вулиці Оувідор, на порозі видавництва «Планшер» я побачив здалеку дуже вишукану жінку. То була вона, я її впізнав лише за кілька кроків, настільки вона змінилась, певною мірою природа і мистецтво надали останніх штрихів до її краси. Ми привіталися, вона йшла у супроводі свого чоловіка до екіпажа, що чекав на них неподалік. А я лишився просто ошелешений.

Через вісім днів я зустрів її на балу, здається, ми таки обмінялися кількома фразами. Проте на наступному балу, що відбувся десь через місяць по тому, у будинку однієї сеньйори, котра була окрасою двору за часів першого короля, та не перестала такою бути і за часів наступного короля, ми підійшли один до одного ще ближче і спілкувались триваліше й навіть потанцювали разом. Вальс — прекрасна річ. Проте я не можу заперечувати і того, що, коли до мене наближалось її гнучке прекрасне тіло, у мене виникало особливе відчуття, відчуття обкраденого чоловіка.

— Сьогодні дуже спекотно, — сказала вона, щойно ми закінчили танець. — Ходімо на терасу.

— Ні, ти можеш там застудитися. Ходімо в іншу кімнату.

В іншій кімнаті був Лобу Невес, котрий заходився вихваляти мої політичні есе, додавши, що не говорить нічого про мої літературні твори, оскільки геть не розуміється на цьому, а мої політичні статті були блискучими, глибокими і вправно написаними. Я йому відповів, ввічливо виказавши подібні компліменти, і ми розійшлися вдоволені один одним.

Десь тижнів за три потому я отримав від нього запрошення на приватний обід. Я пішов, Віржилія зустріла мене такими люб’язними словами:

— Ви маєте сьогодні танцювати зі мною вальс.

У мене була слава прекрасного танцівника, отож не дивно, що вона вибрала мене. Ми протанцювали один вальс, потім другий. Книга погубила Франческу[48], а нас до згуби привів вальс. Здається, що того вечора я їй міцно стискав руку, а вона її не висмикувала, ніби не помічаючи, як я її обіймав,