Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– Раді Бога, прінімайтє наіболєє енєргічниє і рєволюціонниє мєри для атправкі хлєба, хлєба, хлєба! Пітєр может скончаться. Форміруйтє спєциальниє паєзда і атряди. Праважайтє паєзда і саабщайте єжеднєвно. Лєнін, – вивчивши напам’ять, він говорив, як по писаному.

– Ой-йой! Позабирають і в нас усе чисто, навіть те, що на зиму в землю закопали, – цього разу баба Палажка дивилася на нього переляканими очима. – Тільки такі, як той Сіверс, і там знайдуть.

Після тієї телеграми вони довго сиділи мовчки, навіть ніхто не ворушився. Так і до дверей рушили. І лише баба Палажка, перехрестившись перед образами, промовила: «Господи! Невже кінець світу прийшов?»

З того часу вони не бігали по хатах, без великої потреби навіть на вулицю боялися вийти, аби не повернутися в порожню хату. Хоч і нема що в ній брати, усе ж стерегли своє від грабіжників. «Куди не піди – скрізь п’яні люди. Кажуть, в Ізюмі та Харкові теж такі вештаються. І де вони понабиралися? – думають, що це Сіверс своїх людей тут залишив. Чули, що й на військових нападають – роздягають, убивають, тому й чути стрілянину щоночі. – Мабуть, зараз скрізь так», – скажуть та все дивуються. Пригадали почуте й про Полтаву, яка довше трималася, усе-таки далі від Росії. Тепер і там не можуть припинити свавілля п’яного натовпу, який громить винні склади та магазини. Не можуть повірити, що й свої селяни до того долучаються – по дармову горілку за двадцять верст возами їдуть. «Чи зібралися наздогнати згаяний час? Усе ж не пили з чотирнадцятого року», – думали, що добралися до причини.

Зачинивши за ними двері, Настя задмухала каганця і сіла біля вікна – виглядала Оксану. Про синів вирішила більше не думати – уже що буде. Не відболіла душа й досі, бо вона знову на них розсердилась – і цього разу не сказали матері правду. «Я місця собі не знаходила, намагалася хоч від когось дізнатися, чи хоч живі, а вони мовчки в різні боки подалися – один у Київ на Всеукраїнський з’їзд Рад, а другий у Харків, на свій з’їзд Рад; тільки Григорій – аби підтримати владу Центральної Ради, а Аким – щоб Україна стала республікою більшовицької Росії.

– Оце таке, Насте, зійшлося у твою хату, – проказала сама собі. – Добре тобі, Мусію, що ти не дожив до цього часу, – ледь розгледіла в напівтемряві його фотокартку з чорною стрічкою, яку до річниці прибирати зі столу не збиралася. – Дивно тільки: не встигла тебе поховати, як таке почалося, що й досі вибратися з нього не можу. Що ж тепер переможе? За чиїми правилами житимемо – за українськими демократичними, як Гриць каже, чи за п’яними більшовицькими, про що Аким і зараз сказати не може? А чи захистить нас та Центральна Рада, де інтелігенти видають гарні Універсали, чи в крові потопить той більшовицький Совєт Народних Комісарів? Але то в Києві та в Харкові, а тут наші Ради вже завтра повинні визнати владу більшовиків, інакше їх розженуть і проведуть перевибори по-своєму, аби там сиділи самі „таваріщі бальшевікі“. А вони вже навчилися таке робити, – вона довго хитала головою, не завжди розуміючи: чому ж так? – Виходить, це ти, Акиме, залишиш Григорія без роботи? І що йому тепер? Знову шити одяг? Зі своїми чотирма Георгіями йти до когось у найми? – аж погано їй стало. А поглянувши на все по-іншому, голосно вигукнула: – То про які найми мова?! За кожен Георгіївський хрест він має отримувати чималі гроші: за ІV ступінь – 36 рублів, за ІІІ – 60, за ІІ – 96, а за І – 120. Правда, платити обіцяли ті, яких уже немає при владі – цар та його міністри, тож, мабуть, не бачити нам тих грошей, як своїх вух. Коли геть порожня державна казна, нехай би хоч за один гроші давали, і то нам була б допомога. Он дядько Іван на важкій роботі, але більше двохсот рублів на руки не отримує, а ми б, удома сидячи… – від таких думок вона аж повеселішала. – Повинні героям давати зароблене, інакше й бути не може, – навіть полегшено зітхнула. – Годувальник ти мій! – поглядала на Грицеву фотокартку. – Двадцять перший рік іде, а він такі гроші отримуватиме! – від того аж голова її паморочилась. – Усіх дітей я виростила, усіх любила однаково, але яка велика різниця між ними вийшла! – і лише вона знала, про що говорить. – Усе ж доньку, мабуть, найбільше пестила, ще б пак: майбутня материна помічниця. І гадки не було, що з нею буде якийсь клопіт. І де вона? Тільки зайде в хату, так і всиплю, як годиться. Просилася на годину, а скоро опівніч настане, – Настя вже вкотре придивлялася до годинника, що висів на стіні. – Діти, діти, – хитала головою. – За день наробишся, а вони й уночі відпочити тобі не дадуть».

І як її не морило до сну, з усієї сили опиралася. Навіть не знає, в яку мить він почав замотувати її у щось біле й холодне та намагався покласти поряд із Мусієм, поки не з’явився Григорій зі своєю гострою шаблею. Не встигло й лезо зблиснути, як усе куди й ділося. Прокинулася Настя з таким відчуттям, що з того білого й холодного створилася червона потвора, яка стояла за вікном і реготала. «І до чого це таке привиділось? – намагалася розгадати. – Одне розумію: не до добра». Остаточно прийшла до тями, коли зарипіли двері.

– Брехун твій жених, брехун і гуляка, – накинулась на доньку. – Не закінчив навіть наших курсів для військових, був відрахований за порушення дисципліни, – переказувала все, як доповів їй сусід Петро. – Бідняк із забитого села, яке неподалік від Калуги. Батько в Москві чоботи шив, але сім’ї й копійки не перепадало – усе пропивав. Додому рябка притяг[2], коли зовсім без роботи залишився. Але й тоді нікому не давав мирно жити, бо його кулаки всіх діставали. Таке й