Читати книгу - "Мед з дікалоном"

На другий день на війну вирушив уланський полк. Гриміла мідь духового оркестру, лунко цокали підкови по бруківці... Тоді рясно вродили яблука, віття гнулися під вагою ясно-жовтих духмяних антонівок. Улани вузькою вуличкою їхали поміж парканів, повз щедрі яблуні, повз міщан, що мовчки скорботними поглядами проводили їх на війну... Та війна й досі для мене має запах антонівських яблук... Той полк невдовзі був ущент розбитий німцями десь на Помор'ї, залишивши по собі легенду про звитяжну шабельну атаку на круппівську крицю німецьких танків[10].

А у «Ренесансі» тоді йшов новий кольоровий американський фільм — «Розвіяні вітром»...

Хтось уночі повісив на паркані спанієля, що належав старенькому гімназійному учителю Мюллеру.

Тато ввечері знову крутить ручки телефункена. Німці бомбили Варшаву... Польські війська чинять героїчний опір і дають відсіч агресору... Оголошена суцільна мобілізація.

Батько повернувся з роботи ще до обіду. На ньому був новенький польовий однострій і по одній маленькій зірочці на погонах. Він мовчки обійняв маму і мене...

Жандарми заарештували Мюллера. У місті подейкували, що у нього знайшли радіостанцію і нею він наводив на місто німецькі літаки. Літаків ми тут іще не бачили. Та воно й не дивно — військ у місті не було. Я й досі не вірю, що цей жвавий, дещо ексцентричний дідок, який із ціпком постійно ходив лісами разом зі своїм песиком і збирав гербарії місцевої флори, міг бути таємним агентом німецької розвідки. Втім, як забрали Мюллера, у цьому ж почали звинувачувати українців...

Варшавське радіо ще передавало бадьорі й оптимістичні повідомлення, як ми усі були здивовані небувалою проявою. Відблискуючи інфернально-чорним лаком, сяючи шляхетним нікелем і хромом радіаторів, нечутно дрижачи потужними двигунами, місто заполонили розкішні автомобілі. У нашому тихому і бідному волинському повітовому місті була лише одна автівка — старосвітське, часів Великої війни рено аптекаря Фельдмана, що вже втратило здатність рушити з місця.

Роллс-ройси, паккарди, іспано-сюїзи, майбахи... Знервовані, смертельно втомлені водії у військовому, чоловіки у дорогих пожмаканих костюмах і несвіжих сорочках, розкішно вбрані жінки у запилюжених сукнях. У єдиному готелі «Замок Бони» місць було обмаль, і багато хто з них спав у своїх автах. Уночі ми здригнулися від далеких вибухів. Німецькі літаки шматували руїни замку, мертве безлюдне каміння. Вочевидь, хтось таки наводив німецькі літаки, але пілоти люфтваффе скинули бомби на ціль, що мала на мапі точнісінько таку ж назву, як і готель, де зупинився польський уряд.

Коли ми з однокласниками із захватом милувалися не баченими раніше лімузинами і хизувалися один перед одним мізерними знаннями, почерпнутими з ілюстрованих юнацьких часописів, та сперечались про кількість кінських сил і швидкість цих аристократів автомобільного світу, не почули зловісного бриніння в небі. За мить на колону почав шулікою падати німецький літак. Мене наче спаралізував липкий тваринний страх. Здається, я навіть бачив обличчя пілота у великих темних окулярах. Та він схибив, єдина маленька бомба, яку він скинув, вибухнула, нікого не зачепивши, далеко в садку, залишивши вирву, що курілася сивим димком із неприємним хімічним присмаком. З-за шторки лімузина, що проїздив повз мене, я впізнав знайоме із газет і сторінок підручників бліде обличчя. То був пан президент. У натовпі хтось глузливо засвистів. «Хай би гірше, аби інше»,— повагом промовив якийсь дядько поруч.

Так помирала польська республіка, нерідна і неприязна до тутешнього люду...

Частину цих авт кинули напризволяще за двадцять кілометрів від міста, напевно, забракло пального. Машини стояли на узбіччі, вітер брязкав відчиненими дверцятами, шарудів кінським волосом оббілованих сидінь, із яких стриміли пружини — сусіднє село ще довго носило франтуваті чоботи із м'якої, чудово вичиненої телячої шкіри.

До нас знову зайшов інженер Левченко, спитався, чи немає новин від тата. Та від нього не було жодних звісток. Я лише чув, як мама ночами схлипувала, душачи сльози подушкою. Ми знову включили радіо. Варшава мовчала, і я випадково натрапив на якусь совіцьку станцію. Там грали бравурні марші. Та я зауважив, як зблід Левченко. Тут і я вслухався у те, що співали:

— Сюди скоро прийдуть совіти нас від німців захищати,— промовив Левченко,— а у мене з червоними давні порахунки.

Інженер Левченко безслідно щез із міста. Лише згодом я випадково взнав, що він був у минулому полковником дієвої армії Української Республіки й активним членом оунівського підпілля. Він повернувся за два роки — невдовзі по приході німців. Загинув Левченко восени сорок третього — убитий «випадковою» кулею під час міжоунівської усобиці...