Читати книгу - "Антирадянські історії"

простежити за лексиконом Путіна всі 15 років, то виявиться, що процес пошуку нової ідеології тривав, але мляво і в дуже великих сумнівах. Перші рік-півтора Путін багато говорив про демократію і свободу слова. Захід зачаровано стежив за виступами «молодого російського лідера», передчуваючи близьке співжиття й об’єднання однієї шостої суші у єдиний цивілізований простір.

Однак це тривало недовго. Путін приспав пильність Заходу і почав відновлювати незрозуміло що. Йому хотілося чогось більшого — від краю до краю. Він нагадував, що розпад СРСР — велика трагедія, але не всім на пострадянському просторі це подобалося. СНД благополучно занепадав, ОДКБ не працювала, ШОС заснула у міцних обіймах Китаю, до Митного союзу приєдналися лише дві країни, решта боязко приглядаються. Щоразу менше охочих бути співучасником і спостерігачем того, як Путін стане великим та могутнім.

Політичні шизофреніки не давали Путіну спокою, і він здався. Він зрозумів, що іншого надійного шляху до вершини слави збирача земель нема. Якщо землі не хочуть знову стати радянськими, то будуть російськими. Навіть якщо ці землі зовсім не російські і ніколи ними не були. Але шизофреніки ласкаво нашіптували Путіну — давай, не бійся, ми тобі і план зробимо, і програму напишемо, і хоч якусь конституцію зліпимо, і народом допоможемо. Благо, що шизофреніків у великій країні за статистикою, завжди багато.

Коли дивишся на те, що відбувається у Східній Україні, то закрадається ще одна підозра. Можливо, це такий план у Путіна — звільнитися від усіх — лівих і правих радикалів, монархістів і лімоновців, фашистів і курґінянців, любителів постріляти і професіоналів побрехати? Ну не може бути, щоб із натовпу людей із різними поглядами і діагнозами вийшло щось путнє. Чи все-таки росіянам так і не вдасться побороти в собі багатовікове бажання захоплювати і пригнічувати? І винайти, нарешті, свою м’ясорубку чи порохотяг.

Р.S. У тексті наведено фрагменти реальних документів — творів Сєрґєя Курґіняна і проекту конституції «Донецької народної республіки». Не вірите — перевірте в інтернеті.

ПУТІН ТА ІСЛАМ

За кілька днів до священного місяця Рамадан у Криму співробітники російських спецслужб увірвалися в медресе хафизів у селі Кольчугіно Сімферопольського району, а педагога Айдера Османова відвезли на двогодинний допит. Як заявив муфтій Духовного управління мусульман України Саїд Ісмаїлов, окупаційна влада, крім того, що відкрито переслідує вірних, намагається розколоти мусульманську громаду. Судячи з подій, привід звичайний для російських спецслужб — «у Криму з’явився ісламський екстремізм, що його підтримує і фінансує Україна». Росія відновлює радянські традиції контролю над релігійними громадами.

Кіностудію «Таджик-фільм» за радянських часів називали «Басмач-фільм». Жарт грубий, але доволі точний. У Таджикистані знімали більшість радянських стрічок про басмачів — про бородатих, у кольорових халатах, чалмах і з грізними очима чоловіків, що їх знищували доблесні червоноармійці. Насправді, це басмачі знищували червоноармійців до кінця 1930-х років, але радянській пропаганді потрібні були «перемога» і «справедливість». Так вважали у відділі пропаганди ЦК КПРС і Державному комітеті СРСР з кінематографії, тому в режисерів і акторів роботи було багато.

Якщо порівняти кількість героїчних стрічок про перемоги над ворогами радянської влади, фільми про басмачів опиняться на першому місці. По-перше, басмачі — це загадка, а знищувати загадку — улюблена справа радянської пропаганди. По-друге, відточувався старий, ще з царських часів образ «бусурманина», одвічного ворога російського народу. З одного боку, в СРСР також жили мусульмани, з другого, як намагалася пояснити пропаганда, є радянські мусульмани, а є — антирадянські. Порівняння, схоже на маразм.

У Радянського Союзу завжди було багато внутрішніх ворогів. Усі 1920-ті й 1930-ті роки спротив більшовицькій владі чинили практично у всіх частинах радянської імперії. Повстання слідували за повстаннями. Населення не сприймало нової влади, яка почала знищувати історію, культуру і релігію. Центральна Азія і мусульманська частина Кавказу були для більшовиків найсерйознішим випробуванням. Придушували повстання жорстоко, з численними жертвами. З рідних домівок було вигнано мільйони людей, які згодом стали біженцями.

Радянську владу очолювали переважно вихідці з Центральної Росії, і оскільки вони оголосили себе атеїстами, то вирішили, що населення мало сприймати марксистське гасло «Релігія — опіум для народу». Нова більшовицька ідеологія будувалася на запереченні всього минулого, насамперед релігії. Частиною тактики радянської влади стало знищення храмів, незалежно від конфесій. Висаджували в повітря і руйнували церкви, синагоги, буддистські дацани, мечеті.

Іслам для більшовиків, які виросли у християнських і, частково, юдейських сім’ях, був незрозумілою релігією, з незрозумілою мовою й обрядами. Так було і в період захоплення Північного Кавказу в XVIII столітті, і продовжилося в XIX столітті в Центральній Азії. Відмінність колоніальної влади царської адміністрації від більшовиків була в тому, що після придушення опору губернатори й намісники не знищували іслам, а намагалися пристосувати його до управління імперією. У першій Державній Думі була мусульманська фракція, російська аристократія шанувала мусульманські роди і клани, роздаючи княжі титули та військові звання.

Царська адміністрація хоча й була колоніальною, але намагалася налагоджувати взаємини з окупованими мусульманськими народами: в обов’язки начальників повітів входило вивчення місцевих мов, а багато чиновників ставали відомими дослідниками історії і природи Центральної Азії. Православний священик Ніколай Остроумов у 1883 році почав видавати в Ташкенті першу газету тюркською (староузбецькою) мовою — «Туркестанську тубільну газету», перекладав і друкував твори російської літературної класики. У відповідь і населення виявляло повагу й пошану до колонізаторів, значна частина православних храмів у Туркестанському краї була зведена на пожертвування мусульман.

Із появою більшовиків все почало кардинально змінюватися. Колоніальна політика була замінена ідеологією, заснованою на знищенні культури і релігії. Загони комісарів об’їжджали міста і кишлаки в пошукові книг на арабській графіці, вважаючи, що це винятково релігійна література. Разом із Кораном у вогнищах палали рукописи і віддруковані в типографіях книги літературної класики та наукові трактати. До мечетей і медресе ставилися так само, як до церков у Росії, — висаджували в повітря і знищували.

Нова ідеологія викорінювала традиції, що складалися століттями. Пам’ятаєте фотографії 1930-х років, коли по Красній площі маршували спортсмени, хлопці й дівчата в трусах і майках? На такі паради привозили молодих людей і з Центральної Азії, наполягаючи на тому, що так населенню буде легше прощатися з «релігійними