Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

Рося (Мирослава, Мирося) Клим. А може, й не собі, а калачикам на підвіконні, які вона принесла з дому, щоб трохи скрасити своє перебування в тісному, заґратованому приміщенні, що відгонило згірклою олією (поруч біла «Чебуречна»), потом і дешевими дезодорантами. Але квітці нове житло також не сподобалося, бо вона зродила замість пишних вогнистих бутонів один маленький, на три іскри.

— Треба, — мляво повторила Рося, чудово розуміючи, що їй забракне відваги кинути виклик долі й зректися того, що має, бо тут хоч і мало платять, проте незабарно. Та й квартирка є — однокімнатна, в «хрущовці». А на чужині хто її чекає — несміливу, негарну?

Колежанки по службі обідають у кафе, що по той бік вулиці, де подають налисники з сиром, а вона, як завжди, зосталася пити чай і жувати принесену з дому канапку, бо за налисники треба віддати п’ять гривень, а вона вже два роки складає гроші, щоб підправити в обласній косметологічній клініці свій задовгий ніс. Про це не знає ніхто, відтак всі в ощадкасі вважають Росю скупою, жартують, що вона готує посаг для носа, натякаючи цим, що без посагу на неї ніхто не злакомиться.

«Чортова діра! — знехотя ковтаючи гарячий, несолоджений чай, подумала Рося. — У великому місті ніхто не вважає двадцятисемирічну дипломовану особу старою дівкою, а надто таку, в якої є, як там кажуть, «бой-френд», а тут — «закосний кавалір». А в таких ось містечках людиська мають не очі, а мікроскопи, які побільшують до планетарних розмірів найменший дівоцький ґандж. Цікаво, що вони скажуть, коли я повернуся після відпустки з підрихтованим (рівненьким, кирпатеньким) носиком? Чи не «Роська з ощадкаси купила собі у Львові ніс, а ліпше б чоловіка»? Не вірять, що одинак Олени Сікори, яка викладає музику в училищі й дириґує церковним хором, одружиться з нею — нагуляною донею пропащої Славки, яку зростила бабуся, котра замолоду чепурила панські кабінети, а на схилі віку доглядала панських дітей. Дарма, що синок Олени не така вже й цяця».

Модест… Пишне, навіть тріумфальне ім’ячко. Так кликали знаменитого співака, який, начебто, доводиться пані Сікорі дуже далеким родичем. Обдаровуючи ним синочка, вона, напевно, бачила його в майбутньому гучноголосим красенем, улюбленцем публіки. А хлопець удався в батька — хворобливого, субтильного й абсолютно неспівочого аптекаря. Подібно йому, закінчив фармацію, рано полисів. І так само, як татко, час від часу бунтував проти Олени, тобто, чинив не те, що їй бажалося. Замість того, щоб одружитися у Львові під кінець навчання з якоюсь заможною дівчиною — піаністкою чи співачкою — і вторувати собі шлях в аптекоуправління, повернувся у містечко — викладати латину й фармакологію у медучилищі без будь-якої надії на кар’єрне зростання. А після тривалого парубкування злигався з медсестрою Зенкою — гарненькою розведенкою, що також не мала ні слуху, ні голосу (сусідкою й приятелькою Росі), й без згоди матері розписався з нею. Через півроку, скинувши дитину після чергової сварки зі свекрухою, Зенка повернулася до батьків, радо розлучилася з «мамциною лялею» і майнула на заробітки в Португалію. А Модест, якого вдома кликали Десем, прибився до Росі.

Спершу приходив погомоніти про Зенку, довідатися, як тій ведеться на чужині, а згодом признався Росі, що вона подобається йому навіть дужче, ніж Зена, і зостався на ніч. Відтоді вже два роки з суботи на неділю підночовує в неї і щодня телефонує під час обідньої перерви. Олена прозиває синову коханку «довгоносиком» та «сірою плямою», проте не боронить йому ходити до неї («треба ж чоловікові десь виладуватися») і напитує йому тимчасом пару у Львові. Модест знає про це, але не протестує: «У мами свої забавки, а у мене свої». Йому подобається раз на тиждень ночувати поза домом, з усіх кутків якого лунає «музикальний» голос матері, подобається «виладовуватися» з дівчиною, в якої він був першим, і яка, на відміну від Зенки, не домагається «оргій», не обзиває його «маминим личаком», а тішиться, як дитина, коли він переступає поріг її вилизаної квартирки й простягає їй троянду чи букет ромашок.

— Модест каже, що в мене «римський» ніс, проте не квапиться брати зі мною шлюб. Навіть не заїкається про це. Ніколи не запрошує мене на обід чи в кіно. Приходить до мене, як у профілакторій, і, відпочивши, повертається до мамусі. Якщо вона знайде йому пару у Львові, він залюбки одружиться, бо вже не раз казав, що наше місто, наче хворий у комі, — подумала Рося і зиркнула на запилений електронний годинник на нещодавно побіленій, проте вже посірілій стіні, стрілки якого, судомно шарпаючись, добігали третьої години. А Модест чомусь не потелефонував…

— Може, Олена вже знайшла йому яку, — спало їй на думку, і вона, змівши крихти в горнятко, до розпарених чаїнок, ставить його на офісний столик і дибуляє до вікна — хапнути свіжого повітря. Відсуває калачик, спирається ліктями на підвіконня…

За припорошеною шибкою помахують гілками старезні липи, сонце мережить вичовганий чоловічими підошвами, подзьобаний жіночими «шпильками» хідник, вітерець знехотя заганяє у відчинену кватирку парке повітря, що пахне бензином і розмаїтим їдлом. Але вона не бачить ні дерев, ні сонця, не чує запахів вулиці, так їй слабо й тоскно.

— Якщо Модест виїде, я до скону житиму одна, навіть якщо матиму зграбний носик, — звіряється вона калачикові й помічає по той бік вікна, поміж шибкою і гратами, павутину, зіткану крупним череватим павуком. Павутина здригається від кожного подиху вітру — то напинається, то опадає, і міниться райдужно, звабливо, наче якась екзотична квітка.

— Мабуть, це павучиха, — розглядаючи густе, доладне плетиво, думає Рося. — Така собі невтомна містечкова Арахна, котра, на відміну від мене, вважає себе чарівною і мріє впіймати не тонконогого, завжди голодного комарика, а крупного жука в лискучій шкірянці, проте навряд чи дочекається його, бо в нашому «коматозному» місті крупні жуки вже давно перевелися… Цієї весни я бачила лише одного хруща, та й то мертвого. Лежав, бідолаха, під вишнею, смиренно склавши лапки, — мабуть, скуштував вапна, яким білили стовбур дерева, чи якогось трунку для комах. А мурахи радісно хороводилися довкруж нього — розмірковували, як затягти в свою комору таку рідкісну здобич.

Їй шкода хруща, але заразом шкода й павучиху, схоже, вагітну, яка, не шкодуючи ні часу, ні слини, сплела таку розкішну павутину, а також