Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

Їм торкається її волосся.

— Іноді я шкодую, що вступив до університету, мені хотілося грати на піаніно або писати. Думаю, тоді я був би інакшим.

Вона міцно його цілує, а тоді відштовхує.

— Напевно, ти став нестерпним.

Тоді вона відхиляється до стовбура і мружиться до ніжного світла.

— Їммі Дарлінґу, — каже вона, — тепер уже зумієш?

Собачий гавкіт — ніби холодний пульс тіла, вони кидаються навтьоки лісом, Їм біжить і йому ввижається обличчя Лоне, і він розуміє, що весь час думав, наче за кілька годин вони повернуться до відділення. Коли собаки кидаються на них між деревами, він відпускає її руку і повільно йде до охоронців, заклавши руки за голову.

Їм: Я бачив її на узбіччі серед шпильок до волосся, травинок і чорних пір’їн, вона стояла, прихилившись до стовбура, я бачив її відображення, я дивився на неї, коли вона розглядала себе, у тій маленькій блискучій дзеркальній поверхні не було абсолютно нічого, лише пустка. Сабіна була моєю останньою великою любов’ю. І все одно я не міг уявити себе з нею за межами лікарні, я взагалі не міг уявити себе поруч із такою, як вона. Здичілою, невинною, неприборканою.

Слабкі промені сонця зникають за верхівками дерев по інший бік Клокхуспаркен. Небо нагадує внутрішній бік мушлі. Зернисте жовте світло, дерева голі і чорні під дощем. Лише пальто Лоне відсвічує білим.

— Іноді мені здається, наче я виросла у цій лікарні, — кажу я.

— Так, тебе завжди туди тягнуло. Зранку, щойно прокинувшись, ти вирушала до метро, затиснувши в руці невеличку канапку, я навіть не знаю, чи ходила ти до школи тоді, але ти могла скільки завгодно пропускати уроки і все одно добре давала собі раду.

— Але не настільки добре?

— Можливо, трохи знизилися оцінки, але ти завжди була успішною.

— Але хіба не дивно, що весь цей час я проводила у старій психіатричній лікарні?

Перш ніж відповісти, Лоне довго дивиться на мене, помітно, як вона відлітає в думках і повертається. Скоро цей сон погасне, я хотіла б затримати її ще трохи.

— Не знаю, чи це було аж таким дивним. Ти ж хотіла бути біля свого тата.

— Але він ніколи не був справжнім татом.

— Ким же тоді він був?

— Саме цього я не знаю. Кимось іншим.

— Тоді чому ти туди їздила?

Тепер сонце таке бліде, лише кілька тонких золотих смужок затримуються в небі.

— Мабуть, я думала, що заберу його додому, до тебе.

— Але ж я не хотіла з ним бути. Чи ти забула?

— Напевно.

Ми сидимо в освітленій лампами кімнаті, я сховала руки в рукави светра, хочу, щоб Едвард бачив якомога менше мого тіла. Ще мені хочеться сховати й обличчя, але воно завжди оголене. Глобус я поставила на письмовий стіл. Едвард сидить мовчки, стукає олівцем по стільниці, веснянки на його руках подекуди зливаються.

— Знаєш, що це за мелодія?

— Уявлення не маю. Та й хіба це мелодія?

— Так. «Just Call me Lonesome». Елвіс Преслі.

— Ага.

Його усмішка гасне, він пильно дивиться на мене. Вночі в лікарні щось горіло, над територією досі висить їдких запах диму.

— З твоїм татом нічого страшного не сталося. Це було просто легке запаморочення.

— Окей. Можна мені вже йти?

— Зачекай, Єккі. Чому ти приходиш сюди так часто?

Не чекаючи моєї відповіді, він продовжує говорити. Так завжди буває, якщо досить довго почекати з відповіддю, люди завжди самі мають відповіді на свої запитання.

— Я розберуся з ним.

— Окей.

— Їм щось втратив, і не знає, що саме.

— Він втратив це щойно? Зовсім недавно?

— Ні, це сталося давно. Це