Читати книгу - "Долина джерел"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Васильчук устиг подумати про купу зошитів, залишену вдома на столі, перед очима, наче короткі палахкотливі кадрики, пропливли обличчя дружини, дітей, від старшого до молодшого, але це була лише мить, і він чіпкіше вдививсь у плесо, п’ючи очима погідні лінії качиних тіл. Поруч жив ліс зі своїм шумом, який зроджувавсь у нетрях, де кочубрився волохатий спокій, де стежки блідо лягали на багаторічний пласт дубового, вицвілого, як одежа, листя, де зачинали своє життя жолуді — маленькі ядра наймогутнішого в цих краях дерева... Руки топились у мохові, який був вологий, але теплий, оксамитовий. Ноги порозкидалися позад тіла, а зовсім близько, просто в обличчя, дихала терпка, перемішана з перегноєм земля. Сонно повзла самотня мурашка, хоч їй давно треба було заритись у теплій купі хмизу і чекати тепла. Вологість підступала до грудей, а ліс сунув згори і з боків разом із далеким спокійним каркотом ворон шепіт та глухе шарудіння. А коли народився вітер — зарипіло гілля, наче стара баба-яга, котра розминається в перетлілому від часу будиночку.
Глухий щем, роздвоєне сприйняття світу, цікавість, що наростала, водночас фіксування неспішливих рухів осені — Васильчук відчув, що до нього на якийсь мент повертається молодість. Врешті, він не був ще старий, але шкільна робота, затишне черевце... Він скоса зирнув на Іваненка.
А ліс тік на них, широкий і незнайомий. Мало щось відбутися незвичне й велике. Може, то була помилка розгарячілої уяви, але Васильчук аж заціпенів. Ковтнув повітря, розтулюючи губи, і знову побачив, як уже зовсім близько, нечутно ріжучи воду, загойдалися, наче поплавці, сірі, зі сторожко витягнутими шиями птахи.
Десь залишився дім, ще батьківський і, може, тому спорохнявілий, хоча Іваненко по-хазяйському лагодив його. Але цвяхи входили у стіни без опору — з дірок сипалося жовте, схоже на тирсу, порохно. Проте це був його будинок, і він радів із того, адже в світі ще є багато безхатьків. Його дружина обвішувала кімнати рушниками і ніяк не могла звикнути до міста, навіть такого глухого, як їхнє. Ранками виганяли пасти корову, хоча Іваненкові корова була ні до чого. Фотокартки розвішувала теж по-сільському, по десятку в одній рамі, на це він дивився поблажливо. Отож виходив щоранку зі свого зарослого бузком двору і розважно прямував до двоповерхової куценької будівлі райспоживспілки... Тут, у лісі, серед вікового шуму, він раптом оживав по-новому: відчував себе спокійно й надійно, і дуло його рушниці впевнено витягувалося перед його носом, стаючи наче продовженням власного тіла. Задоволено вдихав пахуче, настояне на траві, воді та листі повітря, і на мить аж очі приплющив від задоволення.
Сперся на лікті, обпер рушницю об пеньок, Васильчук зробив те саме — качки спокійно пливли назустріч. Спереду — головатий качур, за ним — сіренькі самички; вітер дув якраз в обличчя, і качки безпечно і втомлено напливали на насторожені супроти них смертоносні цівки.
«Бабах!» — розірвалось перед самим носом, луна скакнула вгору, розбилась об дерева, струсила не опале ще листя. Іваненко підскочив, його обличчя звелося гримасою, перекосилися губи, і звузилися очі. «Бабах!» — рвонулося з другого ствола разом із вогнем, димом і пороховим запахом. Васильчукові плеснуло в груди пекучою хвилею, він натис на свій круглий животик і раптом розгубився. Лопотіли крила, плескалася вода, хрипко каркнуло недорізане горло. «Стріляйте ж, чорт забирай!» — закричав Іваненко, і Васильчук м’ячиком підскочив угору. Виставив перед себе рушницю і натис на гачок. Перед очима розірвалося щось червоне і яскраве, у вічі пахнуло перегаром, голосно й довго горлала качка, кидаючи на землю різкі, повні смертельної туги звуки. Іваненко заклав новий заряд, а Васильчук бахнув удруге, чуючи, як ляпають по болоту його ноги і як зуби вибивають частий дріб. Іваненко кинув рушницю на плече, в нього горіли чорним вогнем очі. «Ха-ха-ха, чорт забирай!» — зареготав він. Рот горів червоним язиком і жовтими кісточками зубів, ніздрі розширилися, а очі блискали короткими спалахами. «Га-га-га, Васильчуку!..» Васильчук опустив рушницю і раптом побачив: у сірому плескатому небі швидко билися, віддаляючись, злякані, розтривожені качки. Вони кричали, кидаючи іржаві звуки на не менш іржаву землю, над якою, наче тіні забутих душ, підіймалися берізки, догоряла вільха, світліло болото, блищали калюжі й озерця, а невеличкі сосонки потрухували їжачкуватими гіллячками.
Іваненко кинувсь у воду, і жовтувата рідина з хлюпотом розчахнулася перед гумовими чобітьми. Бухгалтер швидко йшов, вимахуючи жердиною, а на чистому й тихому плесі, перекинувшись рожевими лапками догори, погойдувався мертвий качур. Васильчук похолов од радості, він застрибав, викидаючи короткими ноженятами і приплескуючи пухкими, майже дитячими долонями.
Іваненко брів болотом, вода холодно стискувала гуму на стегнах і різко студила розгарячілі ноги. Проте він уже заспокоювався, навколо знову стояла помірна й волога тиша. Шепотів ліс, невідомо звідки запахло грибами. Підошви вгрузали в слизький, липкий намул: Іваненко відчував пальцями коріння й перемокле гілляччя. Збудження ще гнало по тілі потоки крові, а небо спустилось аж до верхівок, було в ньому щось неспокійно-загрозливе — незнайомий, сторожкий гротеск.
— Не дійдете, Іване Петровичу!— гукнув із берега Васильчук. Вода сягала краю чобіт, булькала коло широких стегонних вирізів, і Іваненко зупинився.
До качура було добрих три метри, бухгалтер метнув жердиною, але вона була закоротка. Рожеві лапки скоцюрблено стриміли вгору, згинаючи перетинки,— видно було розтріпане пір’я й темну руду пляму, що нерівним колом оточувала тіло.
— Ловіть більшу!— гукнув Васильчук, тупцюючи біля води.
Він махав здоровенною тичкою. Худе обличчя напружилося, нахиливсь усім тілом над водою й метнув жердиною. Глухо хлюпнула вода, обдавши Іваненка бризками. Вітер легенько брижив сонну поверхню, наганяючи на чоботи круглі хвильки, що плескали з холодним стукотом об гуму; вузька, наче вуж, слизька течійка вже поповзла по штанях до онучі. Іваненко сягнув за здобиччю вже довшою тичкою — цього разу зачепив. Качур повільно наближався, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долина джерел», після закриття браузера.